Розділ 10: Анатомія страху

Прокидатися в тумані — це як виринати з глибокого, холодного сну, в якому ти забув своє ім'я.
Марко відкрив очі. Над ним не було фіолетового неба. Була лише сіра, густа мла, що клубочилася, наче дим від сигарети велетня. Він лежав на чомусь твердому і вологому. Бруківка.Він спробував підвестися, спершись на руки, і світ вибухнув білим спалахом болю.— А-а-а... — простогнав він крізь зціплені зуби.
Він подивився на свої долоні. Шкіра була червоною, вкритою пухирями, подекуди здерта до м’яса. Сліди від розпеченого дроту корони, яку він зривав з голови друга, запеклися чорною кіркою.— Не рухай пальцями, — пролунав голос Ярини. Вона з’явилася з туману, як привид. Її пальто було розірване, на щоці — велика подряпина, але очі були ясними.
Вона опустилася біля нього на коліна.— Ми живі? — запитав Марко, дивлячись на свої руки.
— Відносно. Туман на Пекарській дійсно густий, він спрацював як подушка. Але ми розкидані. Соля пішла шукати Луку. А Бодя... він тут.
Марко повернув голову.Бодя лежав за пару метрів, розкинувши руки. Він дихав, але важко, зі свистом. Його обличчя вже не було сірим, але виглядало виснаженим, як у старого. На лобі залишився глибокий шрам від шипів корони — вінець із запеченої крові.
— Де ми? — Марко сів, намагаючись не використовувати долоні.
— Біля ветеринарної академії, — відповіла Ярина. — Соля каже, що тут є підвали, де можна сховатися. Вулицею ходять патрулі. Вибух Цитаделі розворушив усе місто.
З туману виринули ще дві постаті. Соля підтримувала Луку. Скрипаль шкульгав на ліву ногу, але скрипку з рук не випускав.— Треба йти, — скомандувала Соля. Вона виглядала найбадьорішою, хоча її сріблясте волосся було вкрите сажею. — Сюди злітаються гаргульї. Вони люблять запах горілого.
Марко підповз до Боді.— Ей, Принце, — він легенько штовхнув друга плечем. — Підйом. Карета подана.
Бодя розплющив очі. Вони були карими, рідними, але в глибині зіниць Марко помітив щось нове. Тінь. Вона там оселилася назавжди.— Маріку... — прохрипів Бодя. — Ти смердиш паленим м’ясом.
— Це мої руки. Вставай, кабане.
Вони допомогли Боді підвестися. Він хитався, але стояв.Група повільно рушила через ворота академії. У реальному Львові це був красивий парк зі старими корпусами. Тут дерева були схожі на обгорілі сірники, а статуї тварин перед входом ожили. Кам’яний кінь без голови бив копитом землю, але не нападав — він був надто зайнятий, поїдаючи чорну траву.
Соля привела їх до будівлі анатомічного музею. Двері були вибиті. Всередині пахло формаліном і пилом.— Тут безпечно, — сказала вона, замикаючи двері і підпираючи їх старою шафою. — Мертві тварини не кусаються. Принаймні, ці.
Вони пройшли в головну залу. Уздовж стін стояли стелажі з банками, в яких плавали органи, ембріони і частини тіл мутантів. Посеред кімнати височів скелет мамонта, кістки якого були неприродно чорними.
— Романтика, — спробував пожартувати Бодя, сповзаючи по стіні на підлогу. — Прямо як на уроці біології, тільки вчителька — Сатана.
Ярина знайшла аптечку в рюкзаку Марка (який дивом вцілів).— Дай руки, — наказала вона Марку.
Вона почала обробляти опіки. Було пекельно боляче, але Марко терпів, дивлячись на її зосереджене обличчя.— Ти молодець, — тихо сказав він. — Ти спалила ту пуповину.
Ярина не підвела очей, але її щоки почервоніли.— Я просто згадала, як тато казав, що лак для волосся вогненебезпечний. Ніколи не думала, що це знадобиться.
Коли всі трохи віддихалися і з’їли залишки запасів (сухарі і ще одну банку згущеного молока), Марко звернувся до Боді.— Ти пам’ятаєш, що було?
Бодя сидів, дивлячись на свої руки.— Уривками, — сказав він. Голос його був тихим. — Я пам’ятаю холод. І голос. Він був у мене в голові. Не Чуга. А Волков.
— Волков? — перепитав Лука. — Він був там?
— Ні. Він говорив через кристали. Він під'єднав мене до мережі. Я був... як антена. Я чув їхні думки. Всіх Порожніх. І його.
Бодя підвів погляд на друзів.— Вони не просто качають енергію, Марку. Вони готують злиття.
— Злиття світів? — здогадалася Соля.
— Так. Волков хоче прибрати бар'єр. Повністю. Він хоче, щоб «Імла» вилилася нагору. Він думає, що зможе це контролювати. Що він стане королем нового світу, де магія і реальність змішані. Де він буде богом.
— Псих, — констатував Марко. — Як він збирається це зробити? Цитадель зруйнована.
— Цитадель була лише насосом, — похитав головою Бодя. — Вона качала силу для Головного Входу. Для Оперного. Там стоїть основна установка. «Лінза». І вони планують запустити її на повну потужність.
— Коли? — запитала Ярина.
— Завтра вночі. На Геловін.
— Ну звісно, — гірко всміхнувся Лука. — День усіх святих. Коли межа між світами найтонша. Кліше.
— Кліше, яке працює, — заперечив Бодя. — Але є дещо гірше. Щоб відкрити прохід назавжди, їм потрібен Ключ.
Марко відчув холод у животі.— Ключ?
Бодя подивився на нього з болем.— Твій батько, Марку. Він не просто тримає Склепіння. Він є Склепінням. Його свідомість вплетена в фундамент Оперного. Він — живий замок на дверях. Волков збирається «вилучити» його.
— Вилучити... — Марко подивився на свої забинтовані руки. — Це означає вбити?
— Це означає розірвати його душу на шматки, щоб зруйнувати замок, — жорстко сказала Соля. Вона стояла біля вікна, дивлячись на туман. — Якщо Архітектор впаде, Львів провалиться під землю. Буквально. На його місці буде чорна діра.
У залі музею запала тиша. Навіть скелет мамонта здавався наляканим.
— Значить, у нас є доба, — сказав Марко. Він встав, долаючи біль у всьому тілі. — Ми маємо дістатися до Оперного раніше, ніж Волков почне ритуал.
— Ти жартуєш? — Лука підняв брови. — Подивися на нас. Ми ледве живі. У Марка руки як котлети. Бодя ледве ходить. Ярина... ну, Ярина в порядку, але вона не Рембо. А проти нас — армія Волкова і сам Чуга.
— У нас є перевага, — сказав Бодя раптом.Він підняв руку. Його пальці на мить стали чорними, як кігті, а потім знову нормальними.— Я все ще чую їх. Тихенько, як радіо на мінімальній гучності. Але я чую. Я знаю, де стоять пости. Я знаю коди доступу. Чуга думає, що я відключився, але шматок його коду залишився в мені. Я можу провести нас у саме серце Опери.
— Це небезпечно, — застерігла Ярина. — Якщо ти підключишся знову, він може захопити тебе назад.
— Я ризикну, — твердо сказав Бодя. — Я заборгував вам життя. І я хочу вибити зуби цьому Волкову. Особисто.
— А я знаю підземні ходи, — додала Соля. — Під Оперою є старі колектори, про які навіть «Спектр» не знає. Річка Полтва там розгалужується. Ми можемо зайти з води.
Марко подивився на свою команду.Зламані, побиті, втомлені. Діти, які гралися в дорослі ігри і випадково виграли перший раунд. Але тепер це була не гра.— Ми не просто закриємо двері, — сказав Марко. — Ми витягнемо мого батька. Я не залишу його там.
— А якщо він... змінився? — тихо запитала Соля. — Як ті, в Цитаделі?
— Тоді я зроблю те, що треба, — голос Марка став твердим, як сталь. — Але Волков не отримає це місто.
Ярина підійшла до нього і взяла його за лікоть.— Треба поспати. Хоч пару годин. Ми нікуди не дійдемо в такому стані.
Марко кивнув.— Чергуємо по черзі. Солю, ти перша?
— Я, — кивнула дівчина. — Спіть. Я розбуджу, якщо мамонт почне танцювати.
Вони вляглися прямо на підлозі, підстеливши старі музейні штори.Марко заплющив очі, але сон не йшов. Він думав про батька. Про те, як той сидів за столом, креслячи плани реставрації, і наспівував під ніс «Бітлз». Невже та людина тепер — просто живий замок у світі жахів?
«Я йду, тату», — подумки сказав він.
Поруч заворушився Бодя.— Маріку? — прошепотів він у темряву.— Що?— Дякую, що не відпустив. Там, у тронному залі.— Спи вже, Принце, — всміхнувся Марко. — Завтра важкий день.
Бодя затих. Через хвилину почулося його рівне сопіння.Марко провалився в сон без сновидінь.
А за вікном, у густому тумані «Дзеркального Львова», до будівлі ветеринарної академії безшумно наближалися тіні. Але цього разу це були не вороги.З туману вийшли десятки котів. Примарних, напівпрозорих котів з очима, що світилися зеленим. Вони оточили музей кільцем, сіли і почали вмиватися.Львівські коти завжди гуляли самі по собі. Але в цю ніч вони вирішили охороняти сон тих, хто кинув виклик Темряві.