Розділ 9: Корона з іржавого дроту

Музика в Тронному Залі не грала — вона била. Це був важкий, індустріальний ритм, схожий на звук гідравлічного преса: Гуп. Шшш. Гуп. Шшш. Під цей ритм пульсували жили на стінах, перекачуючи червону рідину до кристала на верхівці вежі.
Марко повільно спускався металевими сходами з балкона. Його руки були підняті вгору, показуючи, що він без зброї (хоча в кишені лежав ніж, але проти цього Боді він був смішним). Ярина йшла слідом, ховаючись за його спиною, її очі гарячково бігали по залі, шукаючи джерело живлення трону.
Унизу, в партері, стояли сотні Порожніх. Це була армія манекенів у бронюванні. Вони розступилися, утворюючи коридор, що вів прямо до трону.
Бодя не встав. Він сидів, закинувши ногу на ногу, і крутив у руках вогняну кулю з чорної плазми, наче це був тенісний м’ячик.— Я знав, що ти прийдеш, Маріку, — сказав він. Його голос змінився. Він став глибшим, у ньому з’явилося потріскування, наче в зламаному динаміку. Але інтонації були тими самими — знайомими, пацанськими. — Ти ж у нас правильний. Герой. Ти не міг просто втекти і жити далі. Тобі треба всіх рятувати.
— Я прийшов забрати тебе додому, — сказав Марко, зупиняючись за десять кроків від трону.
Бодя розсміявся. Це був страшний сміх — гавкаючий і холодний.— Додому? — він нахилився вперед, і іржаві шипи його корони глибше впилися в сіру шкіру чола. Чорна кров текла по скроні, але він, здавалося, не відчував болю. — На Левандівку? У ту обшарпану панельку, де мати рахує копійки до зарплати? Де брат приходить п’яний і лупцює стіни? Де я ніхто? Просто «Бодя-двієчник», «Бодя-сила», додаток до розумного Марка?
Марко відчув, як ці слова б’ють сильніше за кулак.— Ти не додаток. Ти мій найкращий друг. Ти брат мені.
— Брехня! — Бодя вдарив кулаком по підлокітнику трону. Чорне коріння завібрувало. — Ти завжди вважав себе кращим. Ти — син архітектора, інтелігенція. А я — сміття з району. Ти використовував мене, щоб я захищав тебе від гопників, щоб тягав твої речі. А коли стало справді гаряче... ти втік.
Тіньова фігура, що стояла за троном, нахилилася до Боді. Вона не мала обличчя, лише капюшон, під яким клубочилася темрява.«Він покинув тебе», — прошепотіла Тінь. Її голос був схожий на шелест сухого листя. «Він штовхнув тебе в безодню, щоб врятувати свою шкуру. Він віддав тебе нам».
— Так, — кивнув Бодя, і його очі спалахнули люттю. — Ти кинув мене в басейн. Я пам’ятаю, Марку. Я пам’ятаю, як вода заливала легені. Я кричав, а ти біг.
— Я не хотів! — крикнув Марко. — Ти сам відпустив мою руку! Ти врятував мене!
— Я був дурнем, — Бодя підвівся. Він був вищим, ніж раніше. М’язи під спортивним костюмом здулися і затверділи, як камінь. — Але Чуга відкрив мені очі. Він показав мені силу. Тут я не сміття. Тут я Принц. Я керую цією армією. Я можу стерти тебе одним поглядом.
Він підняв руку, і чорна плазма сформувалася в спис.— Покажи, чого ти вартий без своїх книжок і карт, архітекторе. Бийся!
Він метнув спис.Марко ледве встиг відскочити. Спис увігнався в металеву підлогу там, де він стояв секунду тому, і метал почав шипіти й плавитися.
— Ярино, роби щось! — крикнув Марко, перекочуючись за колону.
Ярина, яка в цей час кралася вздовж стіни, застигла біля масивної панелі керування. Це була дивна суміш технологій «Спектру» і органіки. Проводи вростали в живе м’ясо стін.— Я намагаюся! — крикнула вона. — Але тут усе на органіці! Це не електрика, це... нервова система!
Бодя зістрибнув з постаменту. Він рухався з неприродною швидкістю. В один стрибок він опинився біля колони, за якою ховався Марко. Удар його кулака розтрощив бетон, обсипавши Марка пилом.
Марко вдарив у відповідь — рефлекторно, ліктем у щелепу. Але це було все одно що бити мішок із цементом. Рука Марка заніміла, а голова Боді навіть не смикнулася.Бодя схопив Марка за горло і підняв у повітря, як ляльку.
— Слабкий, — виплюнув він. Його чорні очі дивилися прямо в душу. — Ти завжди був слабким.
Марко хрипів, намагаючись розтиснути пальці друга. Кисень закінчувався. Перед очима пливли червоні кола.— Бодя... — прохрипів він. — Згадай... «Карпати»...
Хватка на горлі на мить ослабла.— Що? — перепитав Бодя.
— Мопед... «Карпати», — видавив із себе Марко. — Ми ремонтували його все літо. У гаражі твого дядька. Ти вкрав бензин, а я свічку... Ми поїхали на озеро... і він зламався посеред поля. Ми штовхали його десять кілометрів під дощем. Ти віддав мені свою куртку, бо я кашляв. Ти пам’ятаєш? Чуга не дасть тобі цього спогаду. Це наше. Тільки наше.
Бодя завмер. У його чорних очах на секунду промайнуло щось людське. Розгубленість.Корона на його голові завібрувала, і шипи впилися глибше. Бодя закричав від болю, хапаючись за голову вільною рукою.
«Не слухай його!» — зашипіла Тінь, сходячи з трону. Вона рухалася до них, і підлога під її ногами вкривалася інеєм. «Він бреше. Він хоче забрати твою силу. Убий його!»
— Убий його! — повторив Бодя механічно, але в його голосі вже не було впевненості. Він знову стиснув горло Марка, але рука його тремтіла.
— Ярино! Зараз! — закричав Марко з останніх сил.
Ярина зрозуміла. Вона не могла вимкнути систему, бо не знала коду. Але вона побачила товстий кабель, що пульсував червоним світлом і йшов від спинки трону прямо в стелю, до кристала. Це була пуповина.У неї не було зброї. Але у неї був балончик з лаком для волосся і запальничка (вона курила потай від батьків, і зараз ця шкідлива звичка могла врятувати їм життя).
Вона підбігла до кабелю.— Ей, потворо! — крикнула вона Тіні.
Тінь повернула свій порожній капюшон до дівчини.Ярина чиркнула запальничкою перед розпилювачем.Довгий язик полум’я вдарив у пульсуючу «пуповину».
Органіка спалахнула миттєво. Вона горіла не як пластик, а як суха шкіра, з огидним вереском. Вогонь побіг вгору по кабелю і вниз, до трону.Система закричала. Це був звук тисяч голосів, що злилися в один зойк болю.
Бодя випустив Марка і впав на коліна. Корона на його голові розжарилася до білого. Він кричав, намагаючись зірвати її з голови, але вона вросла в череп.
— Бодя! — Марко впав поруч із ним. Він схопився за розпечений дріт голими руками. Шкіра на долонях зашипіла, запах смаженого м’яса вдарив у ніс, але Марко не відпустив. — Терпи, брате!
Він уперся ногою в плече Боді і потягнув.Тінь заревла. Вона кинулася до них, формуючи з темряви величезні пазурі.— Не смій чіпати мого Принца!
Але тут сталося непередбачуване.Вітражне вікно під стелею залу — величезна розетка, зібрана зі шматків кольорового скла — вибухнуло всередину.Дощ із осколків посипався на голови Порожніх.У проломі, на тросі від лебідки (ймовірно, будівельної, яку вони знайшли на даху), влетів Лука. Він тримав скрипку, як автомат.А за ним, просто стрибнувши з висоти, летіла Соля.
— Музична пауза закінчилася! — крикнула Соля, приземляючись прямо на голову одному з Порожніх, ламаючи йому шию своїми армійськими черевиками.
Лука завис на тросі посеред залу. Він підніс смичок до струн.— Закрийте вуха! — крикнув він.
Він зіграв акорд — чистий, світлий, мажорний. Це була повна протилежність тому інфразвуку, на якому працювала Цитадель.Звукова хвиля вдарила по Тіні. Істоту відкинуло назад, наче вітром. Її форма почала розпадатися, перетворюючись на дим.
Марко використав цей момент. Він рвонув корону щосили.Хрусь.Іржавий дріт піддався. Зі шматками шкіри і волосся корона злетіла з голови Боді і покотилася по підлозі, одразу почавши чорніти і розсипатися на порох.
Бодя впав на спину. Чорнота з його очей почала зникати, поступаючись місцем звичайному, карому кольору. Сірий відтінок шкіри сходив, як змита фарба, залишаючи бліде, вкрите синцями обличчя.
Він кліпнув очима, дивлячись на Марка.— Маріку? — прошепотів він слабким голосом. — Чого ти... чого ти мене душиш? І чому тут так смердить горілим?
Марко видихнув і обійняв друга, не звертаючи уваги на свої обпечені руки.— Ти повернувся. Ти, ідіоте, повернувся.
— Хлопці, обнімашки потім! — крикнула Ярина, відбиваючись від Порожнього шматком труби. — Ми тут трохи зайняті!
Тінь, хоч і розвіялася, почала збиратися знову. Армія Порожніх, втративши контроль Принца, перейшла в режим берсерків. Вони просто кидалися на все, що рухається.Цитадель почала трястися. Кристал на горі тріснув, і з нього посипалися іскри, підпалюючи все навколо.
— Треба валити! — Соля підбігла до них. Вона виглядала втомленою, з розбитою губою, але живою. — Вежа зараз впаде! Ми порушили енергообмін!
— Як ми виберемося? — Марко підняв Бодю. Той ледве стояв на ногах. — Сходи заблоковані!
Лука, який все ще гойдався на тросі, крикнув:— Вгору! Ліфт!
У дальньому кінці залу була шахта вантажного підйомника. Двері були виламані, кабіни не було, але троси йшли вгору, до даху, де був пролом.
— Біжіть до шахти! — скомандувала Соля. — Я прикрию!
Вона витягла зі своєї торби дивний предмет — скляну банку, всередині якої світилося щось синє.— Що це? — запитав Марко.
— «Сльоза привида», — усміхнулася Соля. — Граната місцевого розливу.
Вона жбурнула банку в натовп Порожніх.Спалах був сліпучим. Він заморозив повітря в радіусі десяти метрів. Порожні перетворилися на крижані статуї.
Вони добігли до шахти.— Я не вилізу, — прохрипів Бодя. — Ноги ватні.
— Ми тебе витягнемо, — Марко обв’язав його поясом від свого плаща і причепив до гака лебідки, який спустив Лука. — Ярино, крути лебідку нагорі!
Ярина і Лука (який уже видерся на дах) почали крутити механізм. Бодя повільно поповз угору.Марко і Соля лізли слідом по металевих скобах у стіні шахти.
Внизу, в залі, Тінь повністю відновилася. Вона стала велетенською, заповнивши собою весь простір.«Ви не втечете!» — ревіла вона голосом Чорної Чуги.Чорні щупальця потягнулися вгору, в шахту, намагаючись схопити їх за ноги.
— Швидше! — кричав Марко. Він відчував жар пекла під собою.
Вони вивалилися на дах Цитаделі якраз у той момент, коли знизу вдарив стовп чорного вогню. Він пройшов крізь шахту, як із гармати, обпаливши підошви їхніх черевиків.
— Стрибаємо! — Соля вказала на край даху.Там, унизу, протікала річка з туману (вулиця Пекарська), яка тут підходила впритул до стін фортеці.
— Там же високо! — жахнувся Бодя, який трохи прийшов до тями.
— Туман м’який! — запевнила Соля. — Ну, відносно. Краще поламати ноги, ніж згоріти.
Вони взялися за руки. Всі п’ятеро.— Раз... два... три!
Вони стрибнули з палаючої вежі в сіру безодню.За їхніми спинами Цитадель вибухнула. Кристал розлетівся на тисячі уламків, і ударна хвиля шпурнула їх уперед, у холодні обійми туману.
Падіння було довгим і тихим. А потім — темрява.