Розділ 7: Правила віддзеркалень

Спускатися з Личакова в цьому світі було важче, ніж підніматися в реальному. Тут не діяли звичні закони гравітації та перспективи. Вулиця Мечникова, яка мала б плавно тікати вниз, виглядала як поламаний хребет велетенського звіра. Асфальт був здиблений, плити стирчали гострими кутами, а між ними пульсувала чорна субстанція, схожа на застиглу лаву.
Соля йшла попереду, легко перестрибуючи через розломи. Її дивне взуття — грубі армійські черевики, перемотані сріблястим скотчем — не ковзало. Вона рухалася як кішка, постійно зупиняючись, принюхуючись і перевіряючи шлях своєю палицею з дзеркалом.
Марко, Ярина і Лука ледве встигали за нею. Їхні ноги грузли в сірому попелі, який тут лежав кучугурами, як сніг у січні.
— Не відставати! — шикнула Соля, не обертаючись. — І не дивіться у вікна. Це перше правило.
Вони проходили повз ряд старих австрійських вілл. У реальному світі це були елітні будинки, хоч і облуплені. Тут вони виглядали як черепи з вибитими зубами. Але в деяких вікнах горіло світло. Тепле, жовте, затишне світло.
Ярина, яка йшла крайньою, мимоволі повернула голову.У вікні першого поверху вона побачила кухню. Там, за чистим склом, сиділа жінка в халаті. Вона нарізала хліб. На столі парував чайник. Це виглядало так... нормально. Так по-домашньому. Ярині раптом здалося, що це її мама. Що вона повернулася додому, і весь цей жах закінчився.Жінка підвела голову і посміхнулася їй. Вона поманила Ярину пальцем.— Мамо? — прошепотіла Ярина, роблячи крок до будинку. Вона забула про холод, про попіл, про монстрів. Вона хотіла туди, у тепло.
— Стій, дурепо! — чиясь рука різко смикнула її за комір пальта.
Соля штовхнула Ярину на землю, в купу попелу.— Я ж сказала: не дивитися!
— Але там мама... — Ярина підвела голову.
Вікно було темним. Скло було розбите, рама згнила. Всередині кімнати не було ні кухні, ні жінки. Лише голі стіни, вкриті чорною пліснявою, і зграя жирних щурів, що гризли купу сміття.
— Це «Міраж», — холодно пояснила Соля, допомагаючи їй підвестися. — Будинки пам’ятають тих, хто тут жив. Вони показують тобі те, що ти хочеш бачити. Якби ти зайшла всередину, ти б стала частиною стіни. Назавжди. Тут половина цеглин — це колишні люди.
Ярина затремтіла, витираючи попіл з обличчя.— Дякую, — прошепотіла вона.
— Не дякуй. Просто слухай, — відрізала Соля. — Правило друге: оминайте калюжі.
Вона вказала палицею на невелику калюжу попереду. На вигляд це була звичайна вода, в якій відбивалося фіолетове небо.Соля підняла камінь і кинула його в центр калюжі.Камінь не хлюпнув. Він упав на поверхню, але замість кіл по воді пішли... тріщини. Як по склу. А потім із калюжі вирвався звук.Це був крик. Короткий, пронизливий зойк болю, змішаний зі скреготом гальм.Камінь зник, затягнутий усередину, а поверхня знову стала гладкою.
— «Пастки пам’яті», — пояснила Соля. — Це концентровані спогади про аварії, вбивства або просто чийсь розпач. Якщо наступиш — провалишся в момент смерті. Будеш переживати його знову і знову, поки твій мозок не розплавиться.
Лука обійшов калюжу по широкій дузі, притискаючи до себе скрипку.— Тут усе хоче нас убити? — запитав він.
— Ні, — Соля рушила далі. — Дещо хоче просто погратися. Це набагато гірше.
Вони вийшли на вулицю Пекарську. У звичайному Львові це була одна з головних артерій, що вела до центру. Тут вона була руслом річки. Але текла по ній не вода, а густий туман, що стелився по коліна.
— Тримайтеся середини дороги, — скомандувала Соля. — Біля будинків можуть сидіти «Шептуни».
Марко порівнявся з нею. Він уважно розглядав цю дивну дівчину. Їй було на вигляд не більше шістнадцяти, але очі в неї були як у старої жінки, яка бачила занадто багато зим.— Ти назвала мого батька Архітектором, — сказав він. — Що це означає?
Соля на мить зупинилася, перевіряючи дзеркалом поворот у темний провулок.— Ти справді не знаєш? — вона глянула на нього зі сумішшю жалю і презирства. — Твій батько не просто побудував вхід. Він... змінив це місце.
— Як це?
— До нього тут був Хаос. Просто темрява і крики. Коли «Спектр» почав свої експерименти, вони пробили дірку, і сюди почало просочуватися ваше місто. Будинки, вулиці, трамваї. Але все падало безсистемно, наче звалювали сміття. Твій батько... він прийшов сюди добровільно. Я була малою, але пам’ятаю. Він мав такий самий плащ.
Вона торкнулася рукава Маркового плаща, і її пальці затрималися на тканині.— Він почав будувати. Не руками. Розумом. Волею. Він структурував цей хаос. Він створив «Якорі» — місця, де реальність стабільна. Цитадель, Опера, Вокзал. Він намагався зробити це місце придатним для життя. Або хоча б зрозумілим.
— Де він зараз? — голос Марка здригнувся.
— Він у Склепінні, — Соля махнула рукою в бік центру, де небо було найтемнішим. — Під Оперою. Це серце Імли. Він тримає структуру, щоб цей світ не розпався і не поглинув ваш. Він як Атлант. Тільки замість неба він тримає пекло.
— А Волков? — запитав Марко. — Що йому тут треба?
Соля сплюнула.— Волков — це паразит. Він знайшов спосіб заходити сюди і виходити, використовуючи технології твого батька. Він і його люди — «ліквідатори» — приходять сюди, як на сафарі. Вони полюють на артефакти, на енергію. І на таких, як я.
— Таких, як ти?
— «Загублених». Тих, хто випадково провалився крізь щілини в реальності і вижив. Нас тут небагато. Більшість божеволіє в перший тиждень. Ті, хто виживає... змінюються.
Вона провела рукою по своєму сріблястому волоссю.— Імла змінює тебе. Дає тобі щось взамін за твоє життя. Я, наприклад, бачу шляхи. Лука, — вона кивнула на скрипаля, — чує вібрації. А ти, сину Архітектора... подивимось, що дасть тобі це місто.
Вони дійшли до перехрестя з вулицею Чехова. Тут стояв розбитий трамвай. Він лежав на боці, як мертвий кит, його вікна були вибиті, а колеса обплутані чорним корінням. На іржавому боці ледь проглядався напис: «Львів — відкритий для світу». Гірка іронія.
— Тихо! — Соля раптом присіла за корпусом трамвая, потягнувши Марка вниз. — Лягайте! Всі!
Вони попадали в холодний попіл.— Що там? — прошепотіла Ярина.
— Патруль, — одними губами відповіла Соля.
З глибини вулиці почувся звук двигуна. Це був низький, гарчащий звук, несхожий на звичайний мотор.З туману виїхав автомобіль. Це був старий військовий УАЗ-«бобик», але перероблений до невпізнання. Його корпус був обшитий листами свинцю і ґратами. Замість фар горіли вузькі прожектори з ультрафіолетовим світлом. На даху була встановлена якась установка, схожа на радар, що повільно оберталася.
Машина повільно повзла вулицею. За нею йшли двоє людей. Вони були одягнені в прогумовані захисні костюми (ОЗК) темно-зеленого кольору і протигази з довгими шлангами («слоники»). У руках вони тримали дивну зброю — щось середнє між вогнеметом і пилососом.
— Ліквідатори, — прошепотіла Соля. — Волковська гвардія.
Один із людей у протигазі зупинився біля стіни будинку, де пульсував наріст із чорного коріння. Він направив розтруб своєї зброї на наріст і натиснув гачок.Прилад загудів. Чорна субстанція почала втягуватися в балон за спиною ліквідатора. Коріння зашипіло, корчачись, як живе, а стіна будинку почала сіріти і розсипатися в пил.
— Вони викачують енергію, — пояснив Марко, спостерігаючи через дірку в корпусі трамвая. — «Спектр» збирає це лайно.
— Вони руйнують стабільність, — зло сказала Соля. — Кожного разу, коли вони щось забирають, десь обвалюється вулиця.
Радар на даху УАЗа раптом пискнув і зупинився. Прожектор різко повернувся в їхній бік. Фіолетовий промінь ковзнув по перевернутому трамваю.
— Нас помітили? — Лука стиснув гриф скрипки так, що той хруснув.
— Ні, — Соля витягла з кишені жменю якихось дрібних камінців. — Вони реагують на тепло.
Вона жбурнула камінці в протилежний бік вулиці, у вітрину розбитого магазину. Дзенькіт скла пролунав як вибух у тиші.
Радар миттєво розвернувся на звук. Ліквідатори підняли зброю. Один із них дав чергу — не кулями, а згустками плазми, яка пропалила діру в стіні магазину.
— Біжимо, поки вони відволіклися, — скомандувала Соля.
Вони рвонули з місця, пригинаючись до землі. Соля вела їх прохідними дворами, через вузькі щілини між гаражами, через підвали, де води було по кісточки. Вони бігли хвилин десять, не зупиняючись, поки серце не почало вискакувати з грудей.
Нарешті Соля зупинилася біля високого паркану, складеного з бетонних плит.— Тут безпечна зона, — сказала вона, важко дихаючи. — Старе трамвайне депо. Вони сюди не потикаються, бо тут гніздо «електричних» примар. Але вдень вони сплять.
Вони пролізли в дірку під парканом і опинилися на величезному пустирі. Тут стояли іржаві скелети десятків трамваїв. Це кладовище техніки виглядало моторошно, але спокійно.
Соля привела їх до одного з вагонів, який зберігся краще за інші. Вона відчинила двері (вони були підперті ломом зсередини).— Заходьте. Тут можна передихнути.
Всередині вагон був облаштований як схованка. На сидіннях лежали старі ковдри, в кутку стояла гасова лампа (не запалена), лежали якісь консерви.
— Це твій дім? — запитала Ярина, оглядаючись.
— Один із них, — Соля сіла на місце кондуктора і почала розшнуровувати свої важкі черевики. — У мене їх декілька по місту. Ніколи не спи в одному місці двічі. Правило третє.
Марко підійшов до вікна вагона, намагаючись очистити його від бруду. Крізь каламутне скло він побачив те, до чого вони йшли.Цитадель.Тепер вона була набагато ближче. Це була не просто вежа. Це була потворна гора з червоної цегли, м’яса і металу, що височіла над навколишніми руїнами. Вона була оточена ровом, у якому кипіла чорна рідина. А на самій вершині вежі, наче око Саурона, пульсував червоний кристал.
— Бодя там, — сказав Марко. Він відчував це. Не містично, як Лука, а просто знав. Друг був там, у тому пеклі.
— Так, він там, — Соля підійшла до нього і теж подивилася у вікно. — Але потрапити туди непросто. Цитадель — це лігво Чуги. Там його трон. І охороняють його не ліквідатори і не стриги. Там вартові з плоті.
— Що це означає? — запитав Лука.
— Тих, кого вони забирають... вони не вбивають одразу, — тихо сказала Соля. — Вони перетворюють їх. Роблять із них ляльок. Порожні оболонки, які виконують накази. Якщо твій друг там уже довго... він може вже не бути твоїм другом.
Марко стиснув кулаки.— Ми повернемо його. Будь-якого.
Він дістав із кишені годинник. Цифри на екрані «Montan'и» миготіли хаотично: 88:88. Часу тут не існувало.— Скільки нам іти до вежі?
— Годину, якщо пощастить. Вічність, якщо ні, — відповіла Соля. Вона дістала з рюкзака банку згущеного молока, пробила дірку ножем і простягнула Ярині. — Їжте. Цукор потрібен для мозку. Вам знадобиться багато енергії. Далі починається зона «Мертвої тиші». Там навіть думки стають голосними.
Ярина взяла банку. Її руки були чорними від сажі. Вона подивилася на Марка, на Луку, на цю дивну дівчину з дзеркалом на палиці.Вони сиділи в іржавому трамваї посеред пекла, їли згущене молоко і готувалися штурмувати фортецю монстрів.Це було божевілля. Але це було єдине, що мало сенс.
— Ми готові, — сказав Марко. — Веди нас, Солю.