Розділ 6: Попіл і відлуння

Скрегіт металу за спиною перетворився на оглушливий вереск. Кам’яний лев нарешті вирвав шматок ґрат разом із анкерами, вибивши хмару цегляного пилу. Його голова просунулася в отвір, блокуючи слабке денне світло.
— Вниз! Швидше! — крикнув Марко, штовхаючи Ярину в спину.
Вони котилися, а не йшли, крутими кам’яними сходами, що вели в глибину склепу Бачевських. Сходинки були слизькими від плісняви, вузькими і стертими століттями. Темрява попереду була густою, наче чорнило.
Зверху почувся важкий удар — лев намагався протиснутися в прохід, але його кам’яні плечі були занадто широкими. Почулося розчароване, глухе ридання каменю, що перейшло у вібрацію стін.
— Він не пролізе, — видихнула Ярина, зупиняючись на маленькому майданчику метрів за п’ять униз. Вона світила ліхтарем вгору. Промінь вихопив лише клуби пилу і темний отвір. — Застряг.
— Поки що, — Марко важко дихав. Він озирнувся. Сходи вели ще глибше. Повітря тут було затхлим, але воно змінилося. Зник запах дощу і мокрої землі. З’явився запах... горілого. Ніби десь спалювали осіннє листя разом із пластиком.
— Луко, ти як? — запитав Марко.
Скрипаль стояв, притулившись спиною до вологої стіни. Він міцно стискав футляр зі скрипкою. Його обличчя в світлі ліхтаря було сірим, очі широко розплющені.
— Ми вже не на цвинтарі, — прошепотів він. — Тобто, на цвинтарі, але... сходинки закінчуються не там, де починалися.
— Про що ти? — не зрозуміла Ярина.
— Слухайте тишу, — сказав Лука.
Вони замовкли. І справді. Звук каменю, який гриз лев нагорі, зник. Зникло гудіння міста, яке, хоч і слабо, але долинало навіть сюди. Тут була вакуумна тиша. Така буває, коли пірнаєш на дно басейну і вода закладає вуха.
— Йдемо, — скомандував Марко. — Нам треба знайти вихід на поверхню. Тільки з того боку.
Вони спускалися ще хвилин п’ять. Спіраль сходів здавалася нескінченною, що було неможливо фізично — склеп не міг бути таким глибоким. Це вже була аномалія. Простір розтягувався.
Нарешті сходи обірвалися. Вони вперлися в залізні двері, схожі на ті, що були в колекторі, але ці були набагато старшими. На них не було герба «Спектру», лише викарбувані масонські символи і латинський напис, напівстертий часом: «Umbra non mentitur» («Тінь не бреше»).
Марко штовхнув двері. Вони відчинилися безгучно, наче були змащені маслом.
Вони зробили крок уперед і завмерли.
Це був Личаків. Але не той, який вони покинули десять хвилин тому.
Небо над головою було кольору гнилої сливи — фіолетово-чорне, без зірок і без сонця. Хмари не пливли, вони застигли рваними шматками, схожими на брудну вату.
З неба падав не дощ. Падав попіл. Великі, сірі пластівці, схожі на чорний сніг. Вони повільно кружляли в нерухомому повітрі, вкриваючи все навколо шаром сірого пуху.
— Боже мій... — прошепотіла Ярина. Вона простягнула руку, і пластівець попелу впав їй на долоню. Він не танув. Він був холодним і сухим. Вона розтерла його пальцями — залишився жирний чорний слід.
Кладовище розтягнулося до горизонту, але воно змінилося. Пам’ятники стали велетенськими. Склепи виросли до розмірів готичних соборів, їхні шпилі проколювали фіолетове небо. Статуї ангелів і плакальниць стояли не на постаментах, а просто на землі, і вони були спотворені: крила поламані, обличчя витягнуті в гримасах болю, замість очей — чорні діри.
А найстрашнішим було те, що все навколо було обплутане корінням. Чорним, пульсуючим корінням, товщиною з людську руку. Воно вилазило з-під землі, обвивало надгробки, лізло по стінах каплиць, наче вени хворої землі.
— Це «Дзеркальний Львів», — сказав Марко. Його голос звучав глухо в цьому ватному повітрі. — Ми перейшли.
— Тут холодно, — Лука здригнувся. Пара з його рота виходила густими хмарами. Температура тут була значно нижчою за нуль.
Ярина дістала з кишені маленький компас-брелок, який завжди носила на ключах. Стрілка крутилася, як скажена, не зупиняючись ні на мить.
— Магнітне поле нестабільне, — констатувала вона тремтячим голосом, намагаючись сховатися за науковими фактами від жаху реальності. — Закони фізики тут... умовні.
— Де вежа? — запитав Марко, оглядаючись. — Бодя казав про вежу.
Вони стояли на пагорбі, біля виходу зі склепу Бачевських, який у цьому світі виглядав як руїна стародавнього замку. Звідси відкривався вид на місто внизу.
Це видовище могло б звести з розуму.
Львів лежав у долині, але це був Львів-скелет. Ратуша була зламана навпіл, її верхівка висіла в повітрі, всупереч гравітації, утримувана товстими ліанами чорного коріння. Оперний театр унизу світився хворобливим зеленим світлом — з його купола в небо бив промінь енергії, що розсіював хмари. Високий Замок був не горою, а діючим вулканом, з якого витікала та сама чорна жижа, формуючи річку Полтву, яка тут текла відкрито, затоплюючи вулиці.
— Он там, — Лука вказав смичком вліво.
Далеко, в стороні від центру, серед моря руїн, височіла дивна споруда. Вона нагадувала водонапірну вежу, але складену з кісток і металобрухту. Вона пульсувала тьмяним червоним світлом, ніби маяк.
Це була вежа на території колишнього Цитадельного парку — місце, де під час війни був концтабір. Одне з найстрашніших місць Львова.
— Цитадель, — впізнав Марко. — Вежа смерті. Звісно. Де ще ховатися в світі жахів?
— Це далеко, — Ярина оцінила відстань. — Кілометрів три навпростець. Через руїни.
— У нас немає вибору, — Марко поправив лямки рюкзака. — Йдемо. І дивіться під ноги. Це коріння... воно виглядає живим.
Вони почали спускатися з пагорба кладовища, намагаючись іти головною алеєю. Але тут алея перетворилася на яр. Обабіч дороги могили були розриті.
Марко намагався не дивитися всередину ям, але краєм ока помітив, що труни внизу були розтрощені зсередини. Ніби ті, хто там лежав, намагалися вибратися.
— Тихо, — раптом зупинився Лука. Він підняв руку.
— Що? Знову статуї? — Марко схопився за ніж.
— Ні. Хтось біжить. Сюди.
За мить вони теж почули. Чавкання. Звук мокрих ніг, що біжать по багнюці. І важке, хрипке дихання.
З туману попереду виринула постать.
Це була людина. Чоловік у залишках радянської військової форми, брудній і розідраній на шмаття. Він біг прямо на них, розмахуючи руками. Його очі були безумними, білки закотилися, на обличчі — маска первісного жаху.
— Стійте! — крикнув Марко, виставляючи ліхтар.
Чоловік не зупинився. Він навіть не помітив їх. Він дивився назад, через плече.
— Вони йдуть! Вони йдуть! — кричав він хрипким, зірваним голосом.
Він пронісся повз Марка, зачепивши його плечем, і побіг далі, вгору до склепу.
— Ей! — крикнув Марко. — Хто ви?
Але чоловік не встиг відповісти.
З туману, звідти, звідки він прибіг, вилетіло щось швидке і темне. Це нагадувало зграю птахів, але це були не птахи. Це були шматки тіні, гострі, як леза. Вони наздогнали втікача за мить.
Чоловік закричав, але його крик обірвався бульканням. Тіні облепили його, закружляли вихором, і коли вони розлетілися через секунду — на стежці нікого не було. Лише пляма свіжої, червоної крові на сірому попелі, яка миттєво почорніла і всмокталася в землю.
Ярина затиснула рот рукою, щоб не закричати. Марко відступив назад, закриваючи її собою. Лука підняв скрипку, але його руки тремтіли так сильно, що смичок стукав по грифу.
— Що це було? — прошепотіла Ярина.
— «Стриги», — раптом сказав голос.
Всі троє підскочили і обернулися.
З-за великого надгробка, вкритого плющем, вийшла фігура.
Це була дівчина. На вигляд їхня ровесниця, може, трохи старша. Вона була одягнена в дивний одяг — лахміття, зібране з різних епох: джинси-варенки, поверх яких була накинута старовинна гуцульська кептарка, а на шиї — масивні намиста-зґарди. Її волосся було коротко стрижене, їжачком, і пофарбоване в сріблястий колір. А на обличчі, від скроні до підборіддя, тягнувся шрам, схожий на блискавку.
Вона тримала в руках довгу палицю, на кінці якої був прив’язаний шматок дзеркала, що відблискував світлом.
— Ви хто такі? — запитала вона, розглядаючи їх примруженими очима. — Туристи? Смертники? Чи їжа?
— Ми шукаємо друга, — сказав Марко, намагаючись опанувати себе. — А ти хто?
Дівчина сплюнула на землю.
— Я Соля. І якщо ви не хочете стати обідом для стриг, то припиніть світити своїми ліхтарями. Світло приваблює їх.
Марко клацнув кнопкою, вимикаючи ліхтар. Ярина зробила те саме. Тепер вони стояли у напівтемряві, освітлені лише тьмяним сяйвом неба.
— Той чоловік... — почала Ярина. — Його вбили.
— Його «стерли», — виправила Соля байдуже. — Він був «відлунням». Колишній співробітник «Спектру», який тут застряг років десять тому. Він давно з'їхав з глузду. Тут таких багато блукає.
Вона підійшла ближче, розглядаючи Луку.
— А ти цікавий, — вона тицьнула палицею в скрипку. — Твоя «палиця» співає. Я чула, як ви кричали на лева. Гучно. Дурно. Але ефективно.
— Ти знаєш, як дійти до Цитаделі? — запитав Марко.
Соля розсміялася. Сміх був сухим, тріскучим.
— До Цитаделі? Хлопчику, ти не дійдеш туди живим. Вулиці затоплені. На дахах — гаргульї. А внизу — патрулі Волкова. Так, він тут теж має владу. Його «ліквідатори» в масках шастають постійно.
— Наш друг там, — твердо сказав Марко. — У вежі. Ми не повернемося без нього.
Соля уважно подивилася на Марка. Її погляд затримався на плащі батька. Щось у її очах змінилося — майнуло впізнавання.
— Цей плащ... — пробурмотіла вона. — Я бачила такий самий. У Архітектора.
— Ти знаєш мого батька? — серце Марка пропустило удар. — Андрія Коваля?
Соля відступила на крок, ніби злякалася.
— Архітектор... Він легенда тут. Той, хто тримає Склепіння. Якщо ти його син... то ти або рятівник, або прокляття.
Вона розвернулася і махнула рукою.
— Ходімо. Тут залишатися не можна. Стриги повернуться, коли доїдять. Я покажу вам безпечний шлях. Але нічого не обіцяю. У цьому місті обіцянки нічого не варті.
Вона пірнула в кущі, на ледь помітну стежку.
Марко перезирнувся з друзями.
— Довіряємо їй? — пошепки запитала Ярина.
— У нас немає карти цього місця, — відповів Марко. — А вона тут живе. Йдемо.
Вони рушили за дивною провідницею, заглиблюючись у лабіринт могил і чорного коріння. Попіл падав усе густіше, засипаючи сліди, наче намагаючись поховати їх живцем.
Десь вдалині, з боку Цитаделі, пролунав гучний, протяжний звук сирени. Вежа кликала.