Розділ 5: Лабіринт дощу

Вилазити на мокрий дах старої львівської кам’яниці — це все одно що ступати на спину сплячого дракона. Бляха, вкрита шаром сажі й моху, була слизькою, як лід. Кожен крок відгукувався гучним гуркотом, що, здавалося, лунав на весь квартал.
Марко виліз першим, балансуючи на вузькому карнизі. Дощ миттєво облепив обличчя, затікаючи за комір. Він подав руку Ярині. Вона була блідою, її пальці тремтіли, але вона мовчки вхопилася за нього і переступила через підвіконня. Останнім вибрався Лука, притискаючи до грудей футляр із дідовою скрипкою так, ніби там була не деревина, а немовля.
Вони опинилися на даху будинку на Вірменській. Перед ними розкинулося море мокрих стріх, пічних труб і телевізійних антен, що нагадували скелети дивних дерев.
— Не дивися вниз, — крикнув Марко крізь шум вітру. — Тримайтеся за комини. Нам треба дійти до рогу Друкарської, там є перехід на сусідній блок.
— Це божевілля, — прошепотіла Ярина, але слухняно рушила за ним, чіпляючись за цегляну кладку димаря.
Вони рухалися повільно, наче канатохідці. Внизу, у глибоких колодязях дворів, життя йшло своєю чергою: хтось варив обід, хтось сварився, десь плакала дитина. Люди не піднімали голів угору. У 90-х всі дивилися під ноги, шукаючи, як вижити, і нікому не було діла до трьох підлітків, що бігли по дахах.
Марко знав цей маршрут. У дитинстві вони з Бодею часто лазили тут, ганяючи голубів. Тоді це була гра. Тепер — питання життя і смерті.
Вони перестрибнули через низький парапет, що відділяв один будинок від іншого. Лука послизнувся на мокрому листі, що набилося у водостік, і ледве не полетів униз. Марко встиг схопити його за куртку в останню мить.
— Обережно! — гаркнув він. — Якщо ти розіб’єшся, хто буде відчиняти нам двері?
Лука кивнув, ковтаючи повітря. Його очі бігали по дахах, скануючи простір.
— Вони близько, — сказав він раптом.
— Хто? Волков?
— Ні. Тіні. Я відчуваю... вібрацію. Ніби хтось іде по нашій стежці, але з іншого боку дзеркала.
Марко озирнувся. Дах був порожнім, лише голуби ховалися під карнизами. Але відчуття тривоги посилилося. Йому здалося, що одна з горгулій на фасаді сусіднього будинку — та, що зображала химеру з крилами кажана, — змінила позу. Раніше вона дивилася на площу Ринок, а тепер її кам’яні очі, здавалося, свердлили їхні спини.
— Швидше, — скомандував Марко.
Вони дісталися до пожежної драбини, що вела у глухий двір на вулиці Лесі Українки. Спустилися, обдираючи руки об іржавий метал. Двір був заставлений сміттєвими баками і старими ящиками з-під тари. Тут пахло гнилими овочами з базару.
Вийшовши на вулицю, вони змішалися з натовпом. Підзамче гуло, як вулик. Люди поспішали, ховаючись під парасолями, штовхалися, лаялися. Марко насунув капюшон на очі. Ярина замотала обличчя шарфом. Лука підняв комір.
— На трамвай, — кинув Марко. — Сьомий номер. Він іде на Личаківську.
Вони побігли до зупинки біля Лялькового театру. Старий червоно-жовтий трамвай «Tatra» якраз підходив, дзеленчачи на стиках і викрешуючи іскри. Вагон був набитий битком. Люди їхали з базару, везли сумки, мішки з картоплею, якісь труби.
Марко, Ярина і Лука втиснулися на задню площадку. Двері зачинилися з шипінням, затиснувши комусь полу плаща. Трамвай рушив, хитаючись, як корабель у шторм.
Усередині було душно, вікна запотіли. Марко протер скло рукавом і почав вдивлятися в вулицю. Повз пропливали сірі фасади, магазини з ґратами на вікнах, кіоски з написом «Winston».
— Ти бачиш їх? — тихо запитала Ярина. Вона стояла, притиснута до Марка натовпом.
— Поки ні. Але Волков знає, що ми пішли. Він перевірить вокзали, перевірить дім Боді. Цвинтар — це неочевидний вибір. Сподіваюсь.
Раптом трамвай різко загальмував. Пасажири похилилися вперед, хтось вилаявся: «Водія на мило!».
Марко притиснувся до скла.
Поруч із трамваєм, по паралельній смузі, повільно повзла чорна «Волга» з тонованими вікнами. Вона рухалася з тією ж швидкістю, що й вагон.
— Чорт, — видихнув Марко. — Не дивіться туди.
Він відвернувся, затуляючи собою Ярину і Луку. Серце калатало так, що віддавало у вухах. Йому здавалося, що крізь тоноване скло на нього дивиться дуло пістолета. Або щось гірше.
«Волга» порівнялася з їхнім вікном. Скло на пасажирському сидінні повільно поповзло вниз.
Марко затримав подих.
У машині сидів чоловік у шкіряній куртці. Він байдуже подивився на трамвай, затягнувся цигаркою і випустив дим у вікно. Потім світлофор змінився, «Волга» різко рвонула вперед і зникла в потоці машин, повернувши на Городоцьку.
— Це не вони, — видихнув Марко. — Просто бандити.
— Просто бандити, — нервово хіхікнула Ярина. — Дожили. Ми радіємо бандитам.
Трамвай почав підніматися вгору по вулиці Личаківській. Бруківка тут була нерівною, вагон трясло так, що зуби клацали. Будинки ставали нижчими, з’являлися сади й огорожі. Це був старий район, аристократичний і тихий, на відміну від метушливого центру.
— Нам виходити, — сказав Марко, коли вони під’їхали до кінцевої зупинки біля церкви Петра і Павла. — Далі пішки.
Вони вийшли під дощ. Тут, на горі, вітер був сильнішим. Вулиця Мечникова вела прямо до головної брами музею-заповідника «Личаківський цвинтар».
Брама була відчинена, але біля каси нудьгував охоронець у камуфляжі.
— Через головний вхід не можна, — сказав Марко, оцінюючи ситуацію. — Там камери, і охоронець нас запам’ятає. Три підлітки в таку погоду — це підозріло.
— І що ти пропонуєш? — запитала Ярина, кутаючись у пальто. — Перелазити через паркан? Там гострі шпичаки.
— Ми обійдемо. З боку Погулянки є стара стіна. Там, де польські військові поховання. Там цегла обвалилася, можна пролізти.
Вони звернули в бічну вуличку, яка переходила в ґрунтову стежку. Стіна цвинтаря тягнулася ліворуч — висока, складена з потемнілої від часу цегли, поросла плющем і мохом. Дерева з того боку звішували гілки на дорогу, наче намагалися вхопити перехожих.
Через десять хвилин блукань по багнюці вони знайшли пролом. Частина стіни обвалилася, утворивши зручну сходинку.
Марко підсаджував Ярину, потім Луку. Переліз сам, зістрибнувши в купу мокрого опалого листя.
Тиша.
Це було перше, що вдарило по вухах. Шум міста залишився за стіною. Тут панувала густа, ватна тиша, яку порушував лише шелест крапель по каменю.
Личаків був не просто кладовищем. Це було місто мертвих, зі своїми вулицями, площами і палацами. Навколо височіли склепи — готичні каплиці зі шпилями, масивні родинні гробниці з колонами, статуї скорботних ангелів, жінок у вуалях і солдатів. Статуї були вкриті зеленим мохом, у деяких були відбиті носи або крила, що робило їх ще більш моторошними.
— Нам треба знайти каплицю Бачевських, — прошепотів Марко. Говорити голосно тут не хотілося. — Це біля головної алеї, але ми зайдемо з тилу.
Вони рушили вузькою стежкою між могилами. Деякі хрести похилилися, написи польською та німецькою мовами стерлися. Під ногами хрустіли гілки.
Лука йшов, не дивлячись під ноги. Він дивився на статуї.
— Вони дихають, — сказав він раптом.
Ярина зупинилася.
— Луко, припини. Це камінь.
— Ні, — Лука підійшов до статуї плакальниці, яка закривала обличчя руками. Він нахилився до неї, прислухаючись. — Всередині каменя є порожнеча. І в цій порожнечі щось рухається. Вона... вона не плаче. Вона слухає.
Марко підійшов до них. Він посвітив ліхтарем на статую. Звичайна скульптура XIX століття. Вапняк, потемнілий від дощів. Але коли він придивився, йому здалося, що між пальцями статуї, там, де мали бути очі, сочиться щось темне. Схоже на чорну сльозу, але надто густу. Мазут.
— Це та сама гидота, що була в басейні, — прошепотів Марко. Він хотів торкнутися, але вчасно відсмикнув руку. — Не чіпайте нічого. Бар'єр стоншується. Те, що живе в «Дзеркальному Львові», просочується сюди через камінь.
Вони пришвидшили ходу. Чим глибше вони заходили в цвинтар, тим дивнішими ставали речі. Туман тут був густішим, він стелився по землі, приховуючи могили. Дерева мали неприродно покручені стовбури.
Нарешті, попереду замаячила будівля.
Каплиця родини Бачевських. Це була велична споруда в неовізантійському стилі, з куполом і масивними дверима. Вона стояла на пагорбі, домінуючи над навколишніми могилами.
Але щось із нею було не так.
Повітря навколо каплиці тремтіло, як над розпеченим асфальтом, хоча було холодно. І звук. Тихий, ледь чутний низькочастотний гул, від якого нили зуби.
— Ми знайшли, — сказав Марко. — Це тут. Другий Якір.
Вони підійшли ближче. Вхід до каплиці був заґратований, але ґрати були вигнуті, наче зсередини їх хтось ударив велетенським кулаком. Метал був розірваний, як папір.
— Дивіться на землю, — вказала Ярина.
На мокрій траві перед входом були сліди. Глибокі, важкі відбитки, схожі на лапи великого пса. Але у пса не буває трьох кігтів. І сліди ці світилися слабким, фосфоресцентним світлом, яке швидко згасало.
— «Кам’яні пси», — згадав Марко слова Боді з радіоефіру. — Вони тут. Вони охороняють вхід.
— Ні, — Лука витягнув скрипку з футляра. Він більше не ховав її від дощу. Волога падала на лаковане дерево, але він не зважав. — Вони не охороняють. Вони полюють.
З глибини туману, з боку старих склепів, почувся шурхіт. Камінь терся об камінь. Скрегіт. Важкий тупіт.
Марко різко розвернув промінь ліхтаря.
На даху сусіднього склепу сиділо щось. Воно виглядало як статуя лева, яку хтось грубо витесав із чорного граніту. Але статуя рухалася. Вона повільно повернула голову в їхній бік. Її очі не були кам’яними — це були дві порожнечі, наповнені тьмяним фіолетовим світлом.
Лев відкрив пащу. Звуку не було. Був лише скрегіт каменю, коли щелепи розійшлися.
— Тікайте до каплиці! — закричав Марко, вихоплюючи з кишені ніж, розуміючи всю його безглуздість проти каменя. — Я відволічу!
— Ні! — Лука підняв скрипку. — Ярино, відчиняй ґрати! Марку, світи йому в очі!
Лука вдарив смичком по струнах. Це була не мелодія. Це був різкий, болючий акорд — дисонанс, який мав би розрізати повітря.
Звукова хвиля вдарила в кам’яного звіра. Лев заревів — звук був схожий на гуркіт каменепаду в горах. Від його плеча відколовся шматок граніту. Але він не зупинився. Він згрупувався для стрибка.
— Швидше! — кричав Лука, граючи все шаленіше.
Ярина протиснулася крізь розірвані ґрати всередину каплиці.
— Сюди! Тут прохід униз! Плити зсунуті!
Лев стрибнув. Велетенська кам’яна туша пролетіла повітрям. Марко кинувся вбік, падаючи в бруд. Лев приземлився там, де він стояв секунду тому, вибивши іскри з бруківки кігтями.
— В каплицю! Всі! — Марко схопив Луку за комір і штовхнув у отвір у ґратах.
Лев розвертався для нового удару. Його рухи були повільними, але невідворотними. Марко пірнув слідом за друзями в темряву каплиці.
Звір ударився об ґрати зовні. Метал заскреготав, стара кладка каплиці здригнулася, посипалася штукатурка. Лапа з кам’яними кігтями просунулася крізь прути, намагаючись дістати їх, але не дотягнулася.
Вони лежали на підлозі каплиці, важко дихаючи. Всередині було темно, але в центрі підлоги, там, де мала бути плита з іменами померлих, зяяла чорна діра. Звідти тягнуло холодом і тим самим солодкуватим запахом «Спектру».
— Ми всередині, — прошепотіла Ярина, тремтячи від жаху. — Ми в пастці. Ця штука нас не випустить.
— Нам не треба назовні, — сказав Марко, підводячись і обтрушуючи бруд. Він посвітив ліхтарем у діру в підлозі. Сходи вели вниз, у темряву, яка здавалася безкінечною. — Нам треба туди. Це чорний хід у «Дзеркальний Львів». І цього разу ми не відступимо.
Зовні кам’яний лев продовжував гризти ґрати, і звук цей нагадував хрускіт кісток.