Розділ 4: Архітектура тіней

Квартира Марка на вулиці Вірменській була схожа на музей, у якому давно помер доглядач. Високі, триметрові стелі, ліпнина, вкрита павутиною тріщин, і старий дубовий паркет, що скрипів від кожного кроку, наче скаржився на життя.
Колись тут було світло й галасливо. Батько креслив за великим столом, мама готувала на кухні, грало радіо. Тепер тут панувала тиша, просякнута запахом пилу, старих книг і валеріанки.
Марко відімкнув двері, пропустив друзів уперед і тричі перекрутив замок. Потім накинув ланцюжок. Це виглядало безглуздо — якщо «Спектр» захоче увійти, дверний ланцюжок їх не зупинить, — але це давало ілюзію безпеки.
Мами вдома не було — на холодильнику висіла записка: «Пішла на чергування. Борщ у каструлі. Буду вранці. Цілую».
— Роззувайтеся, — кинув Марко, проходячи в глибину коридору. — І не шуміть. Сусідка знизу, пані Стефа, чує все, навіть як таргани бігають. А вона любить пліткувати з дільничним.
Ярина обережно поставила свої черевики поруч із взуттям Марка. Вона розглядала квартиру з цікавістю і сумом. Вона була тут востаннє років п’ять тому, ще до зникнення дядька Андрія. Тоді тут пахло кавою і тютюном. Зараз пахло самотністю.
Вони пройшли до кімнати Марка — вузької пеналоподібної кімнати з одним вікном, що виходило у двір-колодязь. Тут панував творчий безлад: на стінах висіли плакати «Queen» і «Nirvana», на столі — гори касет, паяльник і розібраний магнітофон.
Марко підійшов до ліжка, підняв матрац і дістав звідти товстий, обтягнутий шкірою зошит і тубус із картами.— Сідайте, — він кивнув на підлогу, застелену старим килимом.
Лука сів у кутку, обійнявши коліна. Він усе ще тремтів. Ярина влаштувалася на стільці, нервово поправляючи волосся.
— Це щоденник батька, — сказав Марко, кладучи зошит у центр. — Я знайшов його три дні тому, але не встиг прочитати повністю. Я думав, це просто нотатки про архітектуру. Маячня божевільного про «душу міста». Але тепер...
Він розгорнув зошит. Сторінки були списані дрібним, бісерним почерком, перемішаним із кресленнями. Але це були не креслення будинків. Це були схеми енергетичних потоків, накладені на карту Львова.
— «Проект "Відлуння"», — прочитала Ярина заголовок на одній зі сторінок. — «Теорія психогеографічного резонансу». Що це означає?
Марко перегорнув сторінку. Там був малюнок: Оперний театр, а під ним — його перевернуте, спотворене відображення, що йшло глибоко під землю.— Батько писав, що міста — це не просто каміння. Вони як живі організми. Вони мають пам'ять. Львів старий. Йому 700 років. За цей час тут було стільки воєн, пожеж, епідемій чуми і вбивств, що земля просякла болем.
— І що? — тихо запитав Лука. — Всюди вбивали.
— Так, але у Львові є Полтва, — Марко ткнув пальцем у синю лінію на карті. — Річка, яку загнали в бетон. Батько вважав, що вода — це носій інформації. Коли річку закрили, вона перестала очищатися світлом. Вона стала... накопичувачем. Весь негатив стікав униз і консервувався там століттями.
Ярина присунулася ближче, її очі заблищали інтересом вченого, незважаючи на страх.— Це схоже на теорію ноосфери Вернадського, тільки навпаки. Не сфера розуму, а сфера болю.
— Саме так, — кивнув Марко. — У 80-х КДБ створило тут лабораторію «Спектр». Офіційно — завод радіодеталей. Реально — вони хотіли використати цю енергію як зброю. Психотронна зброя, здатна зводити людей з розуму на відстані. Мій батько був головним інженером. Він будував «лінзи» — резонатори, які мали фокусувати цю енергію.
— Той басейн, — здогадався Лука. — Це була лінза.
— Так. Але вони прорахувалися. Енергія виявилася не просто силою. Вона виявилася живою. Вони назвали це «Імла» або «Дзеркальний Львів». Це тіньова копія нашого міста, створена з наших страхів. І там живуть речі, які не повинні існувати.
Марко замовк. У кімнаті стало дуже тихо. Лише годинник цокав на стіні.
— І що сталося в 93-му? — запитала Ярина.
Марко відкрив останню заповнену сторінку. Дата: 12 листопада 1993 року. Почерк батька став нерівним, літери скакали.«Ми відкрили прохід. Воно дивиться на нас. Воно не хоче виходити. Воно хоче затягнути нас туди. Волков наказав збільшити потужність. Я спробую саботувати установку, але боюся, що вже пізно. Якщо я не повернуся — Марку, пробач. Не шукай мене. Закрий двері».
Марко провів пальцем по напису.— Він не втік. Він залишився там, щоб зламати машину зсередини. Він пожертвував собою, щоб закрити прохід. А ми... — голос Марка затремтів. — Ми знову його відкрили.
Ярина взяла його за руку. Її долоня була холодною, але цей дотик трохи заспокоїв.— Ми не знали, Марку. Лука просто торкнувся механізму. Ми не хотіли.
— Але Бодя там, — сказав Лука раптом. Він підвівся і підійшов до старого радіоприймача «ВЕФ», що стояв на підвіконні. — І він не мовчить.
Лука увімкнув радіо. Динамік зашипів статичним шумом. Лука почав повільно крутити ручку налаштування. Крізь тріск пробивалися голоси: польська музика, новини українського радіо, чиїсь розмови.— Що ти робиш? — запитав Марко.
— Шукаю частоту, — прошепотів Лука. Його очі були заплющені, голова нахилена до динаміка. — Там, у залі, камертон гудів на низьких частотах. Інфразвук. Але радіохвилі теж можуть проходити крізь бар'єр. Якщо налаштуватися на «тінь» хвилі...
Він крутив ручку дуже повільно. Шум змінювався. Зі звичайного шипіння він перетворився на дивний, ритмічний скрегіт. Це нагадувало звук, з яким старий трамвай входить у поворот, але розтягнутий у часі.
Раптом крізь шум пробився голос.Далекий, спотворений, наче людина говорила крізь товщу води.
«...холодно... тут так холодно... мамо...»
Усі троє завмерли.— Це Бодя? — прошепотіла Ярина, затуляючи рот рукою.
Лука трохи підкрутив тонку настройку. Голос став чіткішим, але він був чужим. Це був голос Боді, але позбавлений емоцій, монотонний і сухий.
«...вони йдуть... кам’яні пси... я сховався в вежі... тут темно... Марку? Ти чуєш?»
— Бодя! — крикнув Марко в динамік, хоча розумів, що це лише приймач. — Бодя, я тут! Ми чуємо тебе!
З динаміка почувся різкий свист, потім сміх. Це був не сміх Боді. Це був низький, вібруючий регіт, від якого скло у вікні задзвеніло.«Він наш...» — прошипіло радіо, і лампочка індикатора з тріском лопнула. Приймач задимівся і замовк.
У кімнаті запахло горілою проводкою.
Марко важко дихав, дивлячись на мертвий прилад.— Він живий, — сказав він. — Він у вежі. Яка вежа?
— У Львові десятки веж, — швидко заговорила Ярина, її мозок почав працювати в режимі паніки й аналізу. — Ратуша, Порохова вежа, вежа Корнякта, костел Єлизавети...
— Ні, — Марко схопив щоденник. — У «Дзеркальному Львові» все не так. Там немає нових будівель. Там є тільки те, що має сильну емоційну пам'ять.
Він почав гортати сторінки назад.— Ось! — він тицьнув у схему. — Дивіться. Це карта енергетичних вузлів. Батько називав їх «Якорями». Оперний театр — це головний вхід. Але є й інші точки, де бар'єр тонкий.Він провів пальцем по лінії, що з'єднувала Оперний з іншою точкою на карті.— Личаківський цвинтар.
— Цвинтар? — Лука здригнувся.
— Так. Там найбільше "пам'яті", — пояснив Марко. — Там поховані тисячі людей. Емоційний фон там зашкалює. Батько писав: «Каплиця Бачевських. Вхід до нижніх рівнів. Вартові сплять, але чують кров».
— Каплиця Бачевських... — повторила Ярина. — Це склеп. Ми що, збираємося лізти в склеп?
— Якщо Бодя каже про вежу, то на Личакові немає високих веж, — засумнівався Лука.
— У «Дзеркальному світі» все спотворене, — заперечив Марко. — Склеп може виглядати як вежа, що росте вниз. Або як вхід у підземелля. Головне інше: Бодя вийшов на зв'язок. Він чекає. Ми не можемо просто сидіти.
Він підвівся і почав збирати речі. Вкинув у рюкзак ліхтар, запасні батарейки, карту, ніж.— Я йду на Личаків, — сказав він.
— Зараз? — жахнулася Ярина. — Серед білого дня? Там же охорона, туристи.
— Це наш шанс. Вночі цвинтар зачинений і там собаки. Вдень ми можемо загубитися серед туристів і знайти цю каплицю.
— А що ми будемо робити з... вартовими? — запитав Лука. — Радіо сказало про «кам'яних псів».
Марко на мить зупинився. Він згадав лева біля Ратуші, який повернув голову.— Якщо вони кам'яні, — сказав він, дивлячись на Луку, — то нам потрібен хтось, хто вміє говорити з каменем. Або руйнувати його звуком. Луко, ти зміг відкрити двері. Ти зможеш розбити камінь?
Лука подивився на свої тонкі пальці.— Я не знаю. Я зламав скрипку. У мене немає інструмента.
Марко кинувся до шафи в коридорі. Він порпався там хвилину, гримлячи коробками, і дістав чорний, вкритий пилом футляр.— Це дідова, — сказав він, простягаючи футляр Луці. — Він грав в оркестрі Опери. Вона стара, але ціла.
Лука відкрив футляр. Всередині на червоному оксамиті лежала скрипка. Вона була темнішою за його власну, лак потемнів від часу, але струни виглядали новими. Лука обережно взяв її, торкнувся смичка.Він провів по струні пальцем. Звук вийшов глибоким, оксамитовим.— Вона... сильна, — прошепотів Лука. — Вона пам’ятає музику.
— Чудово, — Марко закинув рюкзак на плече. — Ярино, ти знаєш латину? На каплицях часто є написи, які можуть бути підказками.
— Знаю, — кивнула вона, поправляючи пальто. — Але якщо нас зловлять, я скажу, що ви мене змусили.
— Домовилися.
Вони вже збиралися виходити, коли у двері постукали.Три короткі, різкі удари.
Усі завмерли. Марко показав жестом: «Тихо». Він навшпиньки підійшов до дверей і зазирнув у вічко.На сходовому майданчику нікого не було. Тільки стара лампочка гойдалася, кидаючи химерні тіні на облуплені стіни.
— Нікого, — прошепотів він.
Але тут він побачив дещо на підлозі. Під двері просунули білий конверт.Марко відчинив двері, не знімаючи ланцюжка, і швидко втягнув конверт усередину.
Він розірвав папір тремтячими руками. Всередині була фотографія. Чорно-біла, зерниста, наче знята прихованою камерою.На фото були вони троє: Марко, Ярина і Лука, що виходять із райвідділу міліції сьогодні вранці. Їхні обличчя були обведені червоним маркером.А на звороті фотографії був напис:«Не лізьте у воду, діти. Потонете. Це останнє попередження. В. Волков».
Марко зіжмакав фотографію.— Вони стежать, — сказав він. — Ми під ковпаком.
— То ми не йдемо? — з надією запитала Ярина.
Марко подивився на своїх друзів. Страх у кімнаті був майже відчутним. Але голос Боді з радіо все ще звучав у вухах.— Ні, — твердо сказав він. — Ми йдемо. Але не через парадний вхід. Ми підемо через дахи і горища. Я знаю шлях. Якщо Волков хоче війни — він її отримає.
Він відчинив вікно. Дощ на вулиці перетворився на зливу. Львів тонув у воді, а вони збиралися пірнути прямо в її епіцентр.
— За мною, — скомандував Марко, вилазячи на мокре підвіконня.