Розділ 2: Бетонний саркофаг

Темрява всередині була не такою, як на вулиці. Вона була густою, стоячою і давньою. Якщо темрява у парку була просто відсутністю світла, то тут вона здавалася фізичною субстанцією, чимось на кшталт чорної вати, що забивалася у вуха і ніздрі.
Як тільки важкі двері зачинилися за їхніми спинами (з тим самим моторошним скреготом, ніби хтось провів ножем по кістці), світ звузився до чотирьох тремтливих променів ліхтарів.
— І що тепер? — голос Боді пролунав надто гучно, відбився від стін луною і повернувся спотвореним, наче хтось передражнив його з глибини тунелю. — «І що тепер, і що тепер...» — прошепотіло ехо.
— Тихше, — шикнув Марко. Він провів променем по стінах.
Це не було схоже на звичайний колектор. Початок тунелю був викладений старою червоною австрійською цеглою — ідеальна кладка, яка пережила дві війни і розпад імперії. Склепіння було високим, арочним, схожим на церковне. Під ногами, замість звичного бетонного жолоба для стоків, була суха бруківка.
— Тут сухо, — зауважила Ярина, опускаючи промінь додолу. — Полтва тече рівнем нижче. Це якийсь технічний коридор. Дивіться на стіни.
Вона підійшла до муру і провела пальцем у рукавичці по цеглі. Там, на висоті людського зросту, тягнувся товстий кабель у свинцевій оплітці. Він був прибитий до старовинної кладки грубими, іржавими скобами. Це виглядало як шрам на обличчі аристократа.
— Радянський кабель, — констатував Марко. — Силовий. Його проклали поверх австрійської кладки. Це веде до «Спектру».
Вони рушили вперед. Кроки гупали глухо, важко. Повітря тут було нерухомим, прохолодним (градусів десять, не більше) і пахло дивно. Не лайном, як очікував Бодя, а чимось стерильним і водночас гнилим — озоном, мокрою штукатуркою і старим папером. Так пахне в бібліотеках, які затопило водою.
Лука йшов останнім. Він знову сховав скрипку у футляр, але руку з нього не знімав. Його голова була трохи нахилена вбік, ніби він прислухався до радіопередачі, яку ніхто інший не міг зловити.— Ми тут не самі, — раптом сказав він.
Бодя різко розвернувся, виставивши вперед монтування.— Де? Хто?
— Не люди, — спокійно, навіть занадто байдуже пояснив Лука. — Стіни. Вони… пам’ятають. Тут багато ходили. Багато кричали. Звук в’ївся в камінь.
— Луко, будь ласка, — попросила Ярина, її голос трохи тремтів. — Давай без містики. Це просто підземелля. Тут хороша акустика, тому тобі ввижається.
— Мені не ввижається, — тихо відповів скрипаль, але сперечатися не став.
Вони йшли хвилин десять. Тунель почав змінюватися. Червона цегла поступово поступилася місцем сірому, грубому бетону. Арочна стеля стала пласкою і низькою, давлячи на психіку. Це вже була радянська частина — бункер, вгризений у тіло старого міста. На стінах з’явилися написи фарбою, трафаретні вказівки: «Сектор А», «Увага! Висока напруга», «Тиша — запорука успіху».
— Дивіться, — Марко зупинився біля розгалуження.
Ліворуч коридор ішов у темряву, а праворуч були масивні гермодвері, пофарбовані в облуплений зелений колір. На них висів знак радіаційної небезпеки, але хтось замалював його чорним маркером і написав зверху: «Виходу немає».
— Оптимістично, — хмикнув Бодя. — Нам туди?
Марко звірився з картою.— Так. За цими дверима має бути «Зала Резонансу». Батько позначив її як центр комплексу.
Гермодвері були прочинені. Важкий штурвал (схожий на той, що був на вході) був викручений до упору. Марко штовхнув стулку. Вона піддалася на диво легко, петлі були добре змащені, незважаючи на роки запустіння.
Те, що вони побачили, змусило їх застигнути на порозі.
Це була не просто кімната. Це був величезний зал, схожий на амфітеатр. Стеля губилася у висоті, десь там, нагорі, тьмяно блимали чергові лампи, кидаючи довгі тіні. Стіни були обшиті дивними панелями з перфорованого металу — звукоізоляція.
Але найдивнішим було те, що знаходилося в центрі.
Посеред зали, заглиблений у підлогу, стояв басейн. Але в ньому не було води. Він був заповнений якоюсь чорною, в’язкою субстанцією, що нагадувала нафту або смолу. Вона не рухалася, була ідеально дзеркальною, відбиваючи тьмяне світло ламп. Навколо басейну стояли пульти керування — громіздкі шафи з сотнями тумблерів, стрілочних індикаторів і екранів осцилографів. Усе це виглядало як декорація до фільму про божевільних вчених 70-х років.
— Нічого собі... — видихнула Ярина. Вона підійшла до найближчого столу.
На столі панував хаос. Папери були розкидані, стілець перекинутий. Стояла чашка з засохлим залишком кави, вкритим пліснявою. Поруч лежала пачка цигарок «Космос» і окуляри з розбитим склом. Виглядало так, ніби люди покинули це місце похапцем, прямо посеред робочого дня.
Ярина взяла один із аркушів.— «Звіт про експеримент № 408», — прочитала вона вголос. — «Суб’єкт демонструє підвищену чутливість до інфра-звукових частот. Дзеркало стабільне. Контакт встановлено». Дата... — вона замовкла.
— Яка дата? — насторожився Марко. Він ходив навколо пультів, шукаючи щось, що нагадувало б почерк батька.
— 12 листопада 1993 року, — тихо сказала Ярина.
Марко завмер.— Це день, коли зник мій батько.
Він підбіг до Ярини, вихопив аркуш. Це був машинний друк, але внизу, у графі «Відповідальний за зміну», стояв підпис. Розмашистий, знайомий до болю. А. Коваль.
— Він був тут, — голос Марка зірвався на шепіт. — Він не поїхав ні в яку Польщу. Він був тут, у день свого зникнення. Він керував цим.
— Марку, тут ще щось, — гукнув Бодя. Він стояв біля самого краю басейну з чорною жижею. — Гляньте на це.
Бодя вказував монтуванням на величезну конструкцію, що нависала над басейном. Це був велетенський металевий камертон — двозуба вилка заввишки з триповерховий будинок, спрямована вістрям униз, прямо в центр чорного дзеркала. Від камертона йшли товсті кабелі до стіни, де виднівся ще один знайомий герб: око в трикутнику.
— Це антена, — сказав Лука. Він не підходив близько, тулився до дверей. Його обличчя було білим, як крейда. Він затиснув вуха руками. — Тут дуже гучно. Ви хіба не чуєте? Воно кричить.
— Хто кричить? — Бодя відступив на крок від басейну. Чорна рідина здавалася мертвою, але йому раптом стало незатишно спиною до неї.
— Воно, — Лука вказав на басейн. — Дзеркало. Воно не спить. Воно чекає.
Раптом світло в залі моргнуло. Раз. Другий. Гудіння трансформаторів, яке до цього було ледь чутним фоновим шумом, посилилося, переростаючи в неприємний, свердлячий звук. Стрілки на приладах, які роками стояли на нулі, раптом здригнулися і поповзли вгору.
— Що ви натиснули? — крикнув Марко.
— Нічого! Я нічого не чіпав! — Бодя підняв руки вгору, тримаючи монтування.
— Це не ми, — сказала Ярина, дивлячись на один із екранів осцилографа. Зелена лінія на ньому почала пульсувати, малюючи синусоїду. — Це автоматика. Система запускається.
— Тікаємо, — сказав Лука. Його голос був твердим, паніка зникла, поступившись місцем холодному жаху. — Негайно.
Але було пізно.
Звук став нестерпним. Це був низький гул, від якого вібрували зуби і нутрощі. Велетенський камертон над басейном почав ледь помітно тремтіти. По чорній поверхні «смоли» пішли брижі — концентричні кола, що розходилися від центру до країв.
Марко кинувся до виходу, схопивши Ярину за руку.— Бодя, Луко, швидко!
Лука вже був у коридорі, але Бодя забарився. Він заворожено дивився на басейн.— Хлопці... — прошепотів він. — Там хтось є.
З чорної рідини повільно почало щось підніматися. Спочатку це виглядало як бульбашка повітря, що спливає на поверхню мазуту. Але потім форма стала чіткішою. Це була голова. Або щось, що нагадувало голову — без обличчя, гладка, чорна, блискуча поверхня. За нею піднялися плечі, потім довгі, неприродно тонкі руки.
Істота (чи що це було?) не мала рис. Вона була зроблена з тієї ж матерії, що й рідина в басейні. Вона нагадувала незавершену скульптуру з рідкої глини.
— Бодя, вали звідти! — закричав Марко.
Бодя, наче прокинувшись від гіпнозу, розвернувся, щоб бігти. Але його кросівки послизнулися на гладкій плитці підлоги. Він впав на одне коліно.У цю ж мить із басейну вистрілило щось схоже на щупальце — чорний батіг, що миттєво обмотався навколо ноги Боді.
— А-а-а! — закричав хлопець. Він усе ще тримав монтування і з розмаху вдарив ним по чорному щупальцю. Метал глухо дзенькнув, наче вдарив по гумі, але щупальце не відпустило. Навпаки, воно стиснулося сильніше і різко смикнуло.
Бодю потягнуло по підлозі до краю басейну. Він шкрябав нігтями по плитці, намагаючись зачепитися хоч за щось.— Марку! Допоможи!
Марко, не думаючи, кинувся назад. Страх зник, лишився тільки адреналін. Він підбіг до друга, схопив його за руку. Ярина підбігла з іншого боку, хапаючи Бодю за куртку.Вони тягнули щосили. Бодя був важким, а сила, що тягнула його у воду, була неймовірною. Це нагадувало перетягування канату з трактором.
— Воно пече! — кричав Бодя. Його нога вже звисала над чорною жижею. — Воно, курва, пече!
— Тримайся! — Марко вперся ногами в стіл оператора. — Луко, допоможи!
Але Луки не було поруч. Він стояв біля дверей, притиснувши скрипку до підборіддя. Його очі були заплющені, а смичок літав по струнах із шаленою швидкістю. Він грав щось дике, атональне. Він намагався створити контр-резонанс, збити налаштування машини.
Камертон над басейном завібрував сильніше, видаючи звук, від якого почала тріскатися плитка на стінах. Скло на приладах лопнуло, обсипавши підлогу іскрами.
Чорна фігура в басейні підняла другу руку. Вона не мала пальців, кінець руки перетворився на лезо. Вона замахнулася.
— Відпустіть! — крикнув Бодя, дивлячись на монстра. — Воно вас теж забере!
— Ні! — закричав Марко.
Бодя подивився на Марка. В його очах уперше був справжній, непідробний жах.— Пробач, братан.
Бодя розтиснув пальці, якими тримався за руку Марка. Потім він із силою відштовхнув Марка ногою (тією, що була вільна) в груди. Марко відлетів назад, збивши Ярину з ніг.
У ту ж секунду щупальце смикнуло з новою силою. Бодя зник під поверхнею чорної рідини без сплеску. Просто увійшов у неї, як ніж у масло. Поверхня зімкнулася над ним.
— Бодя!!! — крик Ярини розірвав повітря.
Світло в залі згасло повністю. Настала тиша. Абсолютна, дзвінка тиша. Гул зник. Камертон зупинився. Лише чотири промені ліхтарів металися по залі, висвічуючи порожній басейн. Чорна рідина зникла. Замість неї на дні басейну був лише сухий, потрісканий бетон і старий, іржавий зливний отвір.
Марко підповз до краю. Він світив униз тремтячою рукою.— Бодя? — покликав він. Голос зірвався.
Нікого. Ні рідини, ні монстра, ні друга. Лише на дні лежало залізне монтування, яке Бодя так і не випустив із рук до останнього. І один кросівок «Adidas» із трьома смужками.
Марко відчув, як до горла підкочує нудота. Він не міг дихати. Реальність попливла.
— Він там, — прошепотів Лука з темряви. Він опустив скрипку. Смичок у його руці був зламаний навпіл. — Він на тому боці.
— Де?! — Марко підхопився, схопив Луку за барки і притиснув до стіни. — Де він? Куди ця штука його діла? Це ти! Це ти почав грати!
— Марку, зупинись! — Ярина спробувала їх розтягнути. Вона плакала, сльози текли по щоках під окулярами. — Це не Лука. Ти ж бачив. Це воно... воно чекало.
Марко відпустив Луку. Той сповз по стіні на підлогу, обхопивши коліна руками.— Двері зачинилися, — безбарвним голосом сказав Лука. — Я відчуваю. Прохід закритий. Ми тут застрягли.
Марко подивився на кросівок на дні сухого басейну. Потім на звіт з підписом батька, який він усе ще стискав у руці. Його світ, такий зрозумілий і простий, щойно розсипався на шматки. У Львові більше не було безпечних місць.
Десь у глибині тунелів почувся звук сирени. Далекий, але наближався.
— Охорона, — сказала Ярина, витираючи сльози. Вона миттєво зібралася, її мозок знову запрацював, шукаючи вихід. — Система безпеки спрацювала. Сюди хтось іде.
— Нехай ідуть, — зло процідив Марко. Він підняв з підлоги монтування Боді. Воно було холодним. — Мені треба з кимось поговорити.
— Ні, Марку, — Ярина схопила його за плече. — Якщо вони нас знайдуть, ми зникнемо так само, як твій батько. І ніхто не дізнається про Бодю. Ми маємо втекти. Зараз. Щоб повернутися і врятувати його.
Марко подивився на неї. В її очах він побачив те саме рішення, що відчував у собі. Вона мала рацію.— Куди? — запитав він. — Головний вихід перекриють.
— Вентиляція, — сказав Лука, підводячись. Він вказав смичком на ґрати під стелею. — Там тягне повітрям. Свіжим. Дощем.
Марко кивнув. Він востаннє поглянув на порожній басейн.«Я повернуся за тобою, брате, — подумки пообіцяв він. — І я рознесу цей чортів «Спектр» по цеглині».
— Підсадіть мене, — скомандував він.
Вони почали дертися до ґрат, лишаючи позаду холодну залу, де луна все ще зберігала останній крик їхнього друга. Ніч тільки починалася.