Розділ 1: Дощ над Високим Замком

Львів умів мовчати, але тієї осені він розучився це робити. Місто, здавалося, захворіло. Воно кашляло димом старих австрійських п’єців, стогнало іржавими суглобами трамваїв на поворотах біля Підвальної та скреготало зубами, коли вітер зривав бляху з дахів на Ринку.
Був кінець жовтня 1998 року. Час, коли вечір наступав раптово, наче хтось вимикав рубильник у величезній, брудній кімнаті. Дощ не припинявся вже третю добу. Це була не просто злива, а холодна, мрячна вода, що просочувалася крізь одяг, крізь шкіру, прямо в душу, змиваючи всі яскраві кольори й залишаючи лише п’ятдесят відтінків сірого граніту та мокрого асфальту.
Марко стояв на нижньому оглядовому майданчику парку Високий Замок. Він навмисне обрав це місце: звідси було видно все місто, що розтікалося внизу, як розбита пляшка чорнила на старому килимі. Він підняв комір бежевого плаща, намагаючись сховатися від вітру. Плащ належав його батькові. Він був двобортним, важким, пошитим ще в ті часи, коли речі робили на віки, а не на один сезон. Маркові він був трохи завеликий у плечах, рукави доводилося підкочувати, але хлопець відмовлявся носити щось інше. У цьому плащі пахло батьком — сумішшю тютюну «Космос», креслярського паперу і старого каміння. Цей запах був єдиним, що лишилося від інженера Андрія Коваля, який вийшов із дому п’ять років тому за хлібом і розчинився у повітрі.
Марко дістав з кишені електронний годинник «Montana» — китайську підробку, яка грала шістнадцять мелодій, але постійно відставала. Натиснув кнопку підсвітки. Тьмяний зелений екран показав 21:12.
— Запізнюються, — прошепотів він, видихаючи хмарку пари.
Він сів на край мокрої лавки, ігноруючи вологу, що миттєво просочила джинси. Під ним, за деревами, світилося місто. Львів 90-х був темним. Економія електроенергії перетворила вулиці на лабіринт тіней. Ліхтарі горіли через один, а то й через три. Вікна будинків світилися тьмяним жовтим світлом — напруга в мережі скакала, і лампочки ледве жевріли. Лише в центрі, біля Оперного та на проспекті Свободи, горіли яскраві неонові вивіски казино та перших дорогих магазинів, де ціни писали в умовних одиницях, а охоронці дивилися на перехожих, як на сміття.
Марко ненавидів цей новий, блискучий і жорстокий світ. Його світ був іншим — це світ старих карт, бібліотечного пилу і таємниць. Він просунув руку за пазуху і торкнувся нагрудної кишені. Папір хруснув. Карта. Вона пекла йому груди, наче гарячий камінь.
Він згадав той вечір, коли знайшов її. Це сталося три дні тому. Мама знову затрималася на роботі — вона працювала медсестрою в обласній лікарні й брала подвійні зміни, щоб витягнути їх із боргів. Марко, нудьгуючи, поліз на антресолі шукати старі журнали, а натомість знайшов батьків тубус, завалений купою мотлоху. Всередині були не креслення реставрації соборів, як зазвичай. Там була схема. Детальна мапа підземної річки Полтви, датована 1912 роком, але з примітками, зробленими червоною ручкою батька в 1993-му.
Одна примітка не давала Маркові спати: «Вхід "Спектр". Вони пробудили Його. Бар'єр тоншає». І жирний знак оклику біля колектора під пам'ятником Шевченку.
Що таке «Спектр»? Хто такий «Він»? Поліція сміялася б з цього. «Твій батько втік від боргів до Польщі, хлопче, змирися», — казав слідчий з товстою шиєю і байдужими очима. Але Марко знав: батько не тікав. Батько щось знайшов. І це «щось» забрало його.
З думок його вирвав звук важких кроків і тріск гілок. Хтось дерся схилом навпростець, ігноруючи асфальтовану доріжку. Марко напружився. У кишені він стиснув руків’я важкого радянського ліхтарика. У темряві парку могли ходити не лише друзі. Тут вешталися наркомани, грабіжники, а іноді й просто зграї здичавілих собак, яких останнім часом стало лякаюче багато.
— Курва, яка багнюка! — пролунав знайомий голос, і Марко полегшено видихнув.
З кущів вивалилася фігура. Це був Богдан, або просто Бодя. Навіть у темряві його можна було впізнати за силуетом: широкі плечі, трохи сутула хода боксера-початківця і незмінний спортивний костюм «Adidas» (звісно ж, палений, куплений на Краківському базарі), поверх якого була накинута шкіряна куртка.
Бодя витрусив бруд із кросівок, постукавши ними об бордюр.— Здоров, сталкер, — він простягнув широку долоню. — Ти чого тут засів, як партизан? Я ледве ноги не поламав, поки доліз.
— Я ж казав: зустрічаємось на нижньому майданчику, — Марко потиснув руку. Долоня друга була гарячою і шершавою.
— Та я зрізав. Там, біля порохової вежі, менти патрулюють. Зупиняють усіх підряд, шукають якогось втікача. Не хотів світитися.
Бодя плюхнувся на лавку поруч, витягнув ноги і дістав із кишені пом’яту пачку «Прими». Покрутив цигарку в пальцях, понюхав тютюн, але запалювати не став — вітер миттєво загасив би сірник. Бодя був з Левандівки, району, де виживали найсильніші. Його старший брат, Ромко, вже двічі сидів, і Бодя мав усі шанси піти його слідами, якби не дивна дружба з «інтелігентом» Марком. Вони зійшлися два роки тому, коли Марко дав списати контрольну з алгебри, а Бодя натомість відбив Марка від гопників, що хотіли забрати його кросівки.
— Приніс? — коротко спитав Марко.
Бодя хитро примружився і поплескав себе по боці під курткою. Пролунав важкий металевий дзвін.— Монтування. Справжнє, загартоване. Вкрав у дядька Василя з гаража. Він ним «Жигулі» ремонтує, а я ним сьогодні історію робитиму. Якщо там є замок — вважай, його вже нема. А якщо там є щури… — Бодя здригнувся. — Сподіваюсь, ти взяв щось від щурів?
Це була єдина слабкість здорованя. Він міг вийти один проти трьох на кулаках, але побачивши мишу, бліднув, як крейда.
— Взяв, — збрехав Марко, щоб заспокоїти друга. — У мене є ультразвуковий відлякувач.
— Брешеш, — констатував Бодя. — Таких штук ще не придумали. Але я зроблю вигляд, що повірив. Де наші «ботаніки»?
— Тут ми, — пролунав тихий, дзвінкий голос за їхніми спинами.
Марко різко обернувся. Ярина і Лука стояли під старим каштаном. Вони підійшли так тихо, що навіть чуйний Бодя не почув.
Ярина виглядала, як завжди, зібраною, хоча й трохи засапаною. Руде кучеряве волосся вибивалося з-під в’язаної шапки, круглі окуляри в тонкій оправі були вкриті дрібними краплями дощу. Вона тримала в руках великий ліхтар на батарейках. Ярина була донькою викладачів університету Франка, дівчиною, яка прочитала більше книг, ніж Марко і Бодя разом узяті. Вона була голосом розуму в їхній компанії, скептиком, який завжди шукав логічне пояснення.
— Ви запізнилися, — зауважив Марко.
— Скажи спасибі моїй бабусі, — фиркнула Ярина, поправляючи окуляри. — Вона знову щось відчула. Сказала, що сьогодні «вода мертва» і «тіні довгі». Зачинила двері на два оберти і сховала ключ. Довелося лізти через кватирку у ванній. Я ледве не застрягла!
— Бабця в тебе світова, — реготнув Бодя. — Тобі треба було не на філологію готуватися, а на відьму.
— Іди до дідька, Богдане, — без злості відказала вона і подивилася на Марка. Її погляд пом’якшав. — Ти як? Готовий?
Марко кивнув. Він подивився на четвертого члена їхньої команди. Лука стояв трохи осторонь, вдивляючись у темряву парку. Він був найдивнішим серед них. Худий, блідий, з довгими тонкими пальцями музиканта. За спиною в нього висів чорний футляр зі скрипкою, з яким він ніколи не розлучався. Лука вчився в музичній школі імені Крушельницької і мав абсолютний слух. Настільки абсолютний, що це іноді лякало. Він чув, як гудуть дроти в стінах, як тече вода в трубах під землею.
— Привіт, Луко, — гукнув Марко.
Лука повільно повернув голову. Його очі — одне каре, інше блідо-блакитне (гетерохромія) — дивилися ніби крізь Марка.
— Воно голодне, — тихо сказав Лука.
Усі замовкли. Шум дощу раптом здався занадто гучним.— Хто? — перепитав Бодя, і його бравада трохи згасла. — Хто голодний? Собака?
— Місто, — відповів Лука, переводячи погляд на свої черевики. — Я чув звук, поки ми йшли сюди. Низький звук. Як контрабас, але… мокрий. Воно вібрує. Під бруківкою.
Ярина зітхнула і потерла скроні.— Почалося. Луко, це просто резонанс. Трамваї, вітер, каналізація. Акустика старого міста. Не лякай Бодю, він і так щурів боїться.
— Я не боюсь! — обурився Бодя. — Я просто їх не поважаю. Це різні речі.
— Досить, — обірвав їх Марко. Він відчував, як час спливає. Кожна хвилина зволікання здавалася зрадою батька. — У нас є план. Спускаємось, знаходимо вхід, який позначив батько, перевіряємо, що там, і повертаємось. Ніхто не геройствує.
Він розгорнув карту, прикриваючи її полою плаща від дощу, і посвітив ліхтариком.— Дивіться. Ми зараз тут. Нам треба спуститися до Оперного. Вхід у колектор знаходиться у дворі старого будинку на проспекті Свободи, якраз навпроти пам’ятника. Там зараз ремонт теплотраси, все розрито, паркан зняли. Ми прослизнемо непоміченими.
— А якщо там робітники? — запитала Ярина.
— У п’ятницю о десятій вечора? У таку погоду? — Марко похитав головою. — Вони вже давно гріються горілкою десь у вагончику.
— Ну то чого ми чекаємо? — Бодя хруснув пальцями. — Вперед, сталкери. Поки я не передумав і не пішов додому дивитися «Секретні матеріали».
Вони рушили алеєю вниз. Старий парк шумів над головами. Вікові дерева скрипіли, наче скаржилися на негоду. Спуск був слизьким. Бруківка, викладена ще за австрійців, перетворилася на ковзанку. Вони йшли мовчки, кожен занурений у свої думки.
Марко йшов першим, освітлюючи шлях. Він думав про те, що скаже мамі, якщо повернеться пізно. Або якщо не повернеться взагалі. Страх липким холодком стискав шлунок, але бажання дізнатися правду було сильнішим. Він відчував, що сьогоднішня ніч змінить усе. Це було як передчуття грози, коли повітря стає густим і пахне озоном.
Коли вони вийшли з парку на вулицю Кривоноса, місто зустріло їх порожнечею. Будинки стояли темні, вікна сліпо дивилися на мокру вулицю. Лише де-не-де проїжджали старі «Жигулі» або «Волги», розбризкуючи брудну воду з калюж.
Вони швидко перетнули площу Ринок. Ратуша височіла над ними, як велетенський палець, що сварив їх за нерозумність. Кам’яні леви біля входу, здавалося, проводжали їх поглядами. Маркові на мить здалося, що один із левів ледь помітно повернув голову в їхній бік, але він списав це на гру тіней і втому.
— Майже прийшли, — прошепотів він, коли вони звернули в темну арку біля Оперного театру.
Внутрішній двір був захаращений будівельним сміттям. Гори битої цегли, іржаві труби, старі дошки. Посеред двору зяяла яма, огороджена лише смугастою стрічкою, яка давно впала в багнюку. З ями пахло гниллю, сирістю і чимось хімічним, солодкуватим.
— Фу, ну і сморід, — скривилася Ярина, затуляючи ніс рукавом. — Це точно просто каналізація?
— Це Полтва, — сказав Лука. Він підійшов до краю ями і зазирнув усередину. — Вона не просто тече. Вона говорить.
Бодя дістав монтування.— Сподіваюсь, вона не матюкається. Ну що, де той люк?
Марко зістрибнув у яму, ноги одразу по кісточки занурилися в в’язку глину. Він посвітив на стіну колектора, що виднівся з-під землі. Там були масивні залізні двері, вмуровані в стару цегляну кладку. На них не було звичайного замка, лише дивний круглий механізм, схожий на штурвал, вкритий іржею і... дивними символами?
Ні, це були не символи. Марко протер іржу рукавицею. Це був викарбуваний герб. Але не радянський серп і молот, і не український тризуб. Це було стилізоване око, вписане в трикутник, а під ним напис, ледь помітний від часу: «НДІ Спектр. Об’єкт 14».
— Знайшов, — видихнув Марко. Серце калатало в горлі.
Бодя спустився до нього, слідом, обережно ступаючи, злізла Ярина. Лука залишився нагорі, ніби вартуючи.
— Ого, — Бодя присвиснув. — Це що за підводний човен? Як це відкрити? Тут немає куди вставити монтування.
Марко провів пальцями по холодному металу. Механізм виглядав мертвим. Він спробував покрутити штурвал, але той не піддався навіть на міліметр.— Заіржавіло намертво, — процідив він крізь зуби, налягаючи всім тілом.
— Дай я, — Бодя відштовхнув його плечем. Він схопився за штурвал своїми ручиськами, напружив спину, закректав. Метал заскреготав, посипалася іржа, але двері не рухалися.
— Марно, — видихнув Бодя, витираючи піт з чола. — Треба автоген. Або динаміт.
— Стійте, — раптом сказав зверху Лука. Його голос був дивним, вібруючим.
Він спустився в яму, не звертаючи уваги на бруд, що псував його черевики. Він підійшов до дверей впритул, майже торкаючись їх носом.— Вони не закриті на замок, — прошепотів Лука. — Вони закриті на звук.
— Що? — перепитала Ярина. — Луко, це двері, а не музична скринька. Тут потрібна фізика, важіль, сила тертя...
— Тихше, — шикнув Лука.
Він зняв зі спини футляр, поклав його на купу цегли (підстеливши свій шарф, щоб не забруднити) і дістав скрипку. Інструмент тьмяно блиснув у світлі ліхтарів.— Ти що, знущаєшся? — обурився Бодя. — Зараз не час для концерту! Нас почують!
— Вони чекають частоту, — незворушшю відповів Лука. Він притиснув скрипку до плеча, заплющив очі і провів смичком по струні.
Звук був високим, пронизливим, неприємним. Він нагадував скрегіт металу по склу. Марко скривився і затулив вуха. Ярина здригнулася.Лука трохи змінив кут смичка. Звук став нижчим, густішим. І раптом щось сталося.Металеві двері перед ними почали... дрижати. Іржа на них завібрувала, осипаючись рудим дощем. Штурвал, який хвилину тому здавався монолітним, почав повільно, ривками, обертатися сам по собі.
— Охрініти... — прошепотів Бодя, забувши закрити рота.
Лука грав далі, його обличчя вкрилося потом, наче це коштувало йому неймовірних зусиль. Мелодії не було, був лише набір дисонансних звуків, які входили в резонанс із металом дверей. Зсередини механізму почулося клацання, гул шестерень, і нарешті важкий металевий скрегіт.
Двері здригнулися і повільно, зі стогоном, відчинилися всередину, відкриваючи прохід у абсолютну, непроглядну темряву. Звідти війнуло холодом — таким сильним, що пара з рота стала інеєм. І запахом. Це був запах не каналізації. Це пахло озоном, електрикою і старою кров’ю.
Марко посвітив усередину. Промінь ліхтарика потонув у темряві, не досягаючи стін.— Вхід у «Спектр», — сказав він, відчуваючи, як тремтять руки. — Батько мав рацію.
— Ну що, — голос Боді звучав уже не так впевнено, але він перехопив монтування зручніше. — Раз постукали, треба заходити. Тільки чур, я не перший.
— Я перший, — сказав Марко і зробив крок через поріг.
Темрява проковтнула його силует. За ним пішла Ярина, стискаючи свій ліхтар як зброю. Потім Бодя. Останнім зайшов Лука, опустивши смичок, але не ховаючи скрипку. Двері за їхніми спинами залишалися відчиненими, але темрява попереду здавалася живою. Вона чекала на них десятиліттями, і тепер, нарешті, отримала гостей.
Злива нагорі посилилася, змиваючи сліди їхніх ніг у глині, наче місто намагалося стерти докази того, що вони взагалі тут були.