Розділ 14: Біла пустеля

Всередині Ратуша була більшою, ніж ззовні. Набагато більшою.Це був ефект, про який попереджав батько в своєму щоденнику: «Простір тут — це функція від болю. Чим більше болю, тим більше місця він займає».
Вестибюль перетворився на безкраю залу з колонами, що йшли вгору, у білу імлу, де губилася стеля. Стіни були зроблені не з каменю, а з блоків каламутного льоду.І в кожному блоці щось було.
— Не світи туди, — прошепотіла Ярина, коли промінь ліхтаря Марка ковзнув по стіні.
Але Марко вже побачив.Усередині крижаного блоку, як комаха в бурштині, була людина. Це був чоловік у домашньому одязі — спортивні штани, майка. Він застиг у позі бігу, з виразом жаху на обличчі.Марко перевів промінь на сусідній блок.Жінка з дитиною на руках. Вони сиділи, притулившись одне до одного. Очі дитини були відкриті й дивилися прямо на Марка.
— Це... кладовище? — запитав Лука. Його голос звучав глухо, наче вата всотувала звуки.
— Ні, — Ярина підійшла до стіни, але не торкалася її. — Це архів. «Дзеркальний Львів» не просто копіює будинки. Він забирає людей. Тих, хто замерз там, нагорі.
Марко згадав пані Стефу.Він почав гарячково водити ліхтарем по рядах колон.Четверта колона ліворуч.У ній, на висоті людського зросту, застигла літня жінка. Її рот був розкритий у крику, руки підняті для захисту.Пані Стефа.Вона була тут. Не мертва, не жива. Частина архітектури.
— Боже мій... — Марко відступив. — Вони тут назавжди?
— Поки існує цей лід, — відповіла Ярина. — Вони — цеглини, з яких Тінь будує свою фортецю.
Слід чорного льоду, залишений Бодею, вів через цю галерею жаху до широких сходів у центрі зали. Сходи були вкриті снігом, на якому чітко відпечаталися сліди боротьби.Марко підійшов ближче.Сніг був розкиданий, на сходинках виднілися глибокі борозни, ніби хтось вганяв у камінь кігті. А в одному місці лід був розплавлений до чорної калюжі.
— Він бився тут, — сказав Марко, присідаючи. Він торкнувся калюжі. Вона ще не замерзла до кінця. — Зовсім недавно.
— З ким? — Лука озирнувся. Зала була порожньою.
— З вартовими, — Марко вказав на розбиту крижану статую біля підніжжя сходів.Це був не в’язень у стіні. Це був воїн.Істота нагадувала лицаря в обладунках, але обладунки були з прозорого льоду. Всередині «лицаря» не було тіла — лише порожнеча, в якій клубочився синій дим.Голова лицаря була відірвана і валялася поруч. На грудях зяяла діра з оплавленими краями.
— Бодя спалив його, — констатував Марко. — Його вогонь ще діє.
— Але він слабшає, — зауважила Ярина. Вона підняла з підлоги щось маленьке. — Дивіться.
Це був шматок тканини. Обгорілий клапоть майки Боді. На ньому була кров.Червона кров.Не чорна.— Він поранений, — сказала Ярина. — І це... це добре.
— Добре?! — Марко витріщився на неї.
— Це означає, що він все ще людина, — пояснила вона. — Якби він став Тінню повністю, кров була б чорною смолою. Поки він стікає червоною кров’ю, його можна врятувати. Але він втрачає тепло. Тут мінус сорок, не менше. Якщо він поранений, він замерзне швидше, ніж дійде до верху.
Марко підхопився.— Вгору. Швидше.
Вони побігли сходами.Ратуша в цьому світі була нескінченною. Вони піднімалися проліт за прольотом, минаючи поверхи, заставлені крижаними столами, за якими сиділи крижані клерки. Це була гротескна пародія на бюрократію — вічний, заморожений документообіг.
На третьому поверсі слід обірвався.Чорна смуга розталого льоду закінчувалася біля дверей, що вели до вежі Ратуші — до механізму годинника.Двері були виламані.Але за ними було не продовження сходів.За ними була біла пустеля.
Марко зупинився на порозі.Стіни вежі зникли. Сходи спіраллю йшли вгору, але вони висіли просто в повітрі, серед білого ніщо. Навколо кружляла завірюха.А далеко вгорі, в цьому білому мареві, висів величезний циферблат годинника Ратуші.Він не показував час. На ньому не було стрілок.Замість стрілок там були прив’язані дві фігури.
— Ні... — прошепотів Марко.
Одна фігура була темною, нерухомою.Інша світилася слабким, згасаючим помаранчевим світлом.Бодя.Він висів на циферблаті, розіп’ятий на крижаних ланцюгах.А перед ним, на маленькому майданчику перед годинником, стояла Вона.Тінь.Але тут, у своєму світі, вона мала форму.Це була висока жінка в сукні, зітканій зі снігу. Її волосся було хмарою, а очі — двома чорними сонцями.Вона тримала руку на грудях Боді, витягуючи з нього останнє тепло.
— Принц повернувся додому, — пролунав її голос. Він звучав не у вухах, а у вібрації кісток. — А ви... ви лише гості на весіллі.
Вона махнула рукою.Сходинки під ногами Марка почали розсипатися.Сніговий вихор ударив їм в обличчя, намагаючись здути їх у білу безодню.
— Тримайтеся! — крикнув Лука.Він підняв скрипку.У цьому світі, де все складалося з кристалів, звук мав фізичну силу.Лука вдарив смичком.Він зіграв ноту такої частоти, що сніжинки навколо них завмерли і вишикувалися в стіну, створюючи бар’єр від вітру.
— Біжіть до нього! — кричав Лука, утримуючи звуковий щит. З його носа потекла кров. — Я не втримаю довго!
Марко і Ярина кинулися вгору по сходах, що висіли над нічим. Вони бігли до годинника, де згасав їхній друг, а сама Зима дивилася на них із байдужою цікавістю.