Частина II: По той бік склаРозділ 13: Слід у слід

Падіння не було схожим на падіння у воду. Це було більше схоже на проходження крізь густу, крижану павутину.
Марко летів униз, але гравітація поводилася дивно. Його не тягнуло до землі — його притягувало до неба.
Він вдарився об щось тверде і холодне.
Бам.
Біль у плечі повернув його до тями.
Марко розплющив очі.
Він лежав на бруківці площі Ринок.
Але це була не та площа, яку він залишив секунду тому.
Тут не було вогню. Не було фанатиків. Не було криків.
Тут була тиша. Абсолютна, дзвінка, мертва тиша.
І сніг.
Багато снігу. Він лежав кучугурами заввишки з перший поверх. Він був ідеально білим, чистим і сухим, як сіль.
Небо над головою було не чорним і не фіолетовим. Воно було білим. Суцільне молочне світло, яке не давало тіней.
Марко підвівся, обтрушуючи сніг. Його одяг був сухим. Вода, крізь яку вони пройшли, не намочила їх — вона просто перенесла їх сюди.
— Ярина? Лука?
Кучугура поруч заворушилася. З неї вилізла Ярина, відпльовуючись від снігу. Слідом за нею, з іншого боку, підвівся Лука. Він одразу схопився за голову.
— Тут... тихо, — прошепотів він. — Навіть лід мовчить.
Вони озирнулися.
Львів був зроблений зі скла і льоду.
Ратуша височіла над ними, як велетенський бурулька. Її вікна були затягнуті памороззю зсередини. Статуї фонтанів (Нептун, Діана) були живими — вони застигли в позах муки, вкриті прозорою кіркою.
— Де Бодя? — Марко почав гарячково оглядатися.
Слідів на снігу не було. Поверхня була незайманою.
— Він упав раніше за нас, — сказала Ярина, дивлячись на компас (стрілка якого просто відвалилася і лежала на склі циферблата). — Він мав бути тут.
— Дивіться, — Лука вказав смичком на вхід у Ратушу.
Двері були відчинені.
І звідти, з темряви вестибюля, тягнувся слід.
Але це були не сліди ніг.
Це була смуга чорного льоду, ніби хтось тягнув щось важке і гаряче, що плавило сніг, а потім миттєво замерзало.
— Слід вогню, — здогадався Марко. — Його вогонь. Він ще бореться.
Він підійшов до сліду. Від чорного льоду віяло слабким теплом. Зовсім трохи, як від згасаючого вугілля.
— Він пішов туди. Всередину.
— Чому в Ратушу? — здивувалася Ярина. — Ми ж збиралися в Палац Потоцьких.
— Може, він не контролює себе, — припустив Марко. — Або Тінь веде його до найвищої точки. Щоб оглянути свої володіння.
Марко перевірив кишені. Ліхтар працював (хоча світло тут було якимось тьмяним). Ніж був на місці.
Він подивився на своїх друзів. Вони були налякані, бліді, в чужому світі, з якого, можливо, немає виходу.
Але вони були тут.
— Ласкаво просимо в Дзеркальний Львів, — сказав Марко, намагаючись звучати впевнено. — Правило номер один: нічому не дивуватися. Правило номер два: не замерзнути.
Він ступив на чорну смугу льоду.
— Ходімо. Поки слід теплий.
Вони зайшли під склепіння крижаної Ратуші, залишаючи за спиною білу пустелю площі Ринок, де час зупинився назавжди.