Розділ 11: Втеча

Вода в тунелі ревла, як живий звір, якого спустили з ланцюга. Це була не просто повінь — це був потік брудної, крижаної каші, що нісся тунелем, змітаючи все на своєму шляху.

— Нагору! — кричав Марко, підштовхуючи Ярину до іржавої драбини, що вела до люка на поверхню. — Швидше!

Ярина дерлася вгору, здираючи нігті об метал. Лука ліз слідом за нею, його скрипка, примотана до спини, глухо стукала об скоби.
Марко озирнувся.
Бодя відставав. Він ішов останнім, і вода вже хлюпала йому по коліна. Але він не біг. Він зупинився.

— Бодя! — крикнув Марко. — Що ти робиш?! Лізь!

Бодя підняв голову. У світлі ліхтаря, що танцював на стінах, його обличчя виглядало мертвим.
— Я не встигну, — сказав він спокійно. — І ви теж. Вода швидша.

З темряви тунелю виринула хвиля. Вона була висотою під саму стелю. Вона несла з собою уламки дощок, трупи щурів і холод, від якого перехоплювало подих.

— Лізь!!! — закричав Марко, простягаючи руку вниз.

Але Бодя похитав головою.
— Ідіть до Палацу. Знайдіть дзеркало. А я... я затримаю двері.

Він розвернувся обличчям до хвилі.
Бодя зняв рукавиці і кинув їх у воду. Він розвів руки в сторони, наче хотів обійняти потік.
— Ну давай, — прошепотів він. — Ти холодна? Я холодніший.

Його очі спалахнули синім світлом — тим самим, що й у тунелі з фанатиками. Але цього разу це був не спалах, а рівне, потужне сяйво.
Він опустив долоні у воду.

КРАК.

Звук був схожий на розрив сталевого троса.
Вода навколо Боді завмерла. Не поступово, а миттєво.
Хвиля, що насувалася на них, перетворилася на скульптуру. Бризки застигли в повітрі гострими голками. Піна стала крихким мереживом.
Лід стрімко поповз тунелем уперед, до джерела повені, сковуючи потік на десятки метрів.

— Бодя! — Марко зістрибнув униз, на лід.

Бодя стояв по коліна в замерзлій воді. Він не міг поворухнутися — лід скував його ноги. Він тремтів так сильно, що його зуби вибивали дріб. Його шкіра стала майже прозорою, синюшною.
— Я... я застряг... — простукотів він зубами. — Маріку, я не відчуваю ніг.

Марко схопив його за куртку і рвонув.
Лід тріснув, випускаючи полоненого. Марко закинув руку друга собі на шию і потягнув його до драбини.
— Ярино, Луко! Тягніть!

Вони витягли Бодю на поверхню, як мішок з льодом.
Люк виходив у внутрішній дворик Ратуші — так званий «Італійський дворик». Влітку тут пили каву туристи, а зараз тут було царство снігу. Аркади ренесансного будинку були завішані бурульками завдовжки з мечі.

Вони затягли Бодю під навіс, подалі від вітру.
Він не міг говорити. Його губи посиніли, погляд блукав.
Ярина впала біля нього на коліна, дістаючи залишки зілля.
— Це не допоможе, — вона глянула на Марка очима, повними сліз. — Зілля було для того, щоб охолодити жар. А він зараз... він абсолютний нуль. Йому потрібне тепло, але він висмоктує його з усього навколо.

Вона торкнулася його щоки і відсмикнула руку — шкіра Боді пекла холодом, як сухий лід.

— Нам треба в тепло, — сказав Лука, розтираючи свої руки. — В будь-яке приміщення.

— Не можна, — раптом прохрипів Бодя. Він намагався сісти. — Подивіться... на вікна.

Вони глянули на вікна Ратуші, що виходили у двір.
Скло в них вкрилося чорним інеєм. І за склом, у темряві кабінетів мерії, стояли силуети.
Склярі.
Вони не нападали. Вони просто дивилися. Вони чекали.

— Вони знають, що я тут, — сказав Бодя. Кожне слово давалося йому з болем. — Я — маяк. Поки я з вами, ви мішені. Орден спалить вас, а Склярі заморозять.

— Ми тебе не покинемо, — твердо сказав Марко. — Ми підемо до Палацу Потоцьких. Зараз.

— Ти не розумієш, — Бодя відштовхнув руку Марка. — Я не дійду. Я ледве відчуваю своє тіло. Тінь... вона вже тут. Вона в моїй голові. Вона каже, що мені треба просто заснути. І тоді все стане добре.

Він подивився на Марка. У цьому погляді було стільки відчаю, що Маркові захотілося закричати.
— Маріку, я боюся заснути. Бо якщо я засну, прокинеться Він.

З вулиці, з боку площі Ринок, долинув шум. Гучна музика (якась спотворена новорічна пісенька), сміх і тріск вогню.
— Що там? — напружився Лука.

— Орден, — сказала Ярина, визирнувши в арку. — Вони на площі. Вони... вони влаштували там табір.

Бодя підвівся, спираючись на колону.
— Вони шукають відьму і демона. Тобто нас.

Він подивився на своїх друзів. На Ярину, яка тремтіла в тонкому пальті. На Луку, який притискав до себе скрипку, як дитину. На Марка, чиї руки були в шрамах через нього.
У голові Боді прояснилося.
Він зрозумів, що має зробити.
Це було просте, жорстоке рішення. Єдине правильне.

— Слухайте, — сказав він твердо. — Я знаю прохід. Через підвали "Криївки". Ми можемо вийти на проспект Свободи, а там до Палацу рукою подати. Я піду першим, перевірю дорогу.

— Ти ледве стоїш! — заперечив Марко.

— Я бачу в темряві, — збрехав Бодя. — І я відчуваю патрулі. Почекайте тут п'ять хвилин. Якщо все чисто, я свисну.

Марко вагався. Він дивився на друга підозріло.
— Бодя, не роби дурниць.

— Яких дурниць? — Бодя спробував посміхнутися своєю фірмовою кривою посмішкою, але вийшло схоже на гримасу болю. — Я просто хочу жити, братан. Я повернуся.

Він поплескав Марка по плечу. Його рука затрималася на секунду довше, ніж зазвичай.
Потім він розвернувся і пірнув у темний коридор, що вів до виходу на площу.

Марко стояв, дивлячись у темряву.
— Щось не так, — прошепотіла Ярина. — Він занадто спокійний.

— Він холодний, — сказав Лука. — Я не відчуваю його ритму. Його серце б'ється так повільно, що його майже немає.

— Чорт! — Марко зрозумів. — Він не пішов перевіряти дорогу. Він пішов здаватися!

Марко кинувся слідом.
Він вибіг з арки на площу Ринок.
І завмер.

Площа змінилася.
У центрі, перед входом у Ратушу, була залита величезна ковзанка. Лід на ній був чорним і ідеально гладким. Навколо ковзанки горіли бочки з вогнем, біля яких грілися фанатики Ордену.
А посеред ковзанки, на самоті, стояв Бодя.
Він підняв руки вгору.
Він кричав.