Розділ 10: Сповідь батька

Вони падали в темряву.
Точніше, спускалися іржавими скобами вертикального колодязя, але відчувалося це як падіння. Повітря ставало густим, тиск на вуха зростав. Тут не було чути ні гавкоту псів, ні криків фанатиків. Лише монотонне кап-кап-кап — звук води, що точить камінь.

Марко торкнувся ногами твердої поверхні. Він увімкнув ліхтар.
Вони опинилися у круглому цегляному колекторі. Але це була не радянська бетонна труба. Це була старовинна кладка, склепіння якої нагадували церковні.
— Австрійський зливовий колектор, — прошепотіла Ярина, спускаючись слідом. Вона тремтіла від холоду і пережитого жаху. — Він іде під самим центром. Якщо підемо прямо, вийдемо під Ратушею.

Бодя спустився останнім. Він ледве тримався на скобах. Коли він став на підлогу, вода під його черевиками миттєво замерзла, утворивши крижану кірку.
— Я... я все ще чую їх, — прохрипів він, притискаючись спиною до стіни. — Не собак. Інших. Вони там, у дзеркалах. Вони сміються.

— Тут немає дзеркал, Бодя, — заспокоїв його Марко. — Тут тільки цегла і лайно. Ми в безпеці.

— Ти не розумієш, — Бодя підняв на нього очі. У світлі ліхтаря вони здавалися скляними. — Для них будь-яка поверхня — це двері. Вода. Лід. Навіть мокрий камінь.

Він вказав на калюжу чорної води посеред тунелю. Вона була ідеально гладкою, як чорне дзеркало.
Марко підійшов ближче. Він хотів зачерпнути води, щоб умитися, змити сажу пожежі.
Але коли він нахилився, то побачив у відображенні не своє обличчя.

З глибини чорної води на нього дивився батько.
Андрій Коваль.
Але це був не той напівбожевільний старий у трьох светрах, який дряпав вікна на кухні. Це був батько з минулого — молодий, в окулярах, з тим самим розумним і зосередженим поглядом, який Марко пам’ятав з дитинства.
Тільки він був ніби за ґратами. Срібляста павутина обплутувала його обличчя.

— Тату? — прошепотів Марко. Він думав, що це галюцинація від втоми.

— Марку... — губи відображення не ворушилися, але голос пролунав прямо в голові Марка. Чіткий, без спотворень. — Ти чуєш мене?

Марко відсахнувся.
— Ви це чули? — запитав він друзів.
Ярина і Лука дивилися на нього з подивом.
— Ти про що? — запитала Ярина. — Тут тихо.

— Батько. Він у воді.

— Марку, у тебе шок, — Ярина зробила крок до нього. — Тобі треба сісти.

— Ні! — Марко знову впав на коліна перед калюжею. — Тату, я тут! Як ти це робиш? Ти ж удома!

Відображення батька сумно посміхнулося.
— Я скрізь, сину. Я вплетів свою свідомість у фундамент міста, щоб утримати його. Моє тіло на кухні — це лише оболонка. Мій розум — тут, у мережі. Я — Архітектор.

— Тату, нам потрібна допомога, — швидко заговорив Марко, боячись, що видіння зникне. — Бодя... він змінюється. В ньому сидить щось холодне. Воно жере його. Ярина каже, це Дзеркальна Чума.

— Не Чума, — голос батька став суворим. — Це Тінь. Уламок первісного Хаосу. Вона знайшла шпарину в його душі. Вона хоче зробити його Новим Принцом.

— Як це зупинити? Ярина зробила зілля, але воно лише загальмувало процес.

Відображення у воді затремтіло, ніби від вітру. Павутина на обличчі батька затягнулася тугіше.
— Хімія тут безсила. Тінь не можна вбити, її можна лише зловити. Тобі потрібна пастка. Така, яку колись створив Зиґмунд.

— Дзеркало Зиґмунда! — вигукнув Марко. — Ми читали про нього! Але воно розбите!

— Не все, — заперечив батько. — Головний осколок цілий. Він був захований століттями. Граф Потоцький знайшов його і вмонтував у своє тщеславство.

— Палац Потоцьких?

— Так. Дзеркальна зала. Центральне дзеркало над каміном. Це не просто скло. Це лінза, яка дивиться всередину світів. Тільки вона може витягнути Тінь із твого друга, не вбивши його.

— Але Палац зараз... — Марко згадав слова Луки. — Його захопив Орден. Вони зробили там свій штаб.

— Тоді тобі доведеться йти в лігво лева, — голос батька почав слабшати, стаючи схожим на шум радіоперешкод. — Поспішай, Марку. Бар'єр руйнується. Я не можу тримати стіни вічно. Лід наступає. Якщо Бодя перетвориться... він стане Ключем, який відкриє браму назавжди.

— Тату, як тебе звільнити? — крикнув Марко, нахиляючись до самої води.

— Знайди дзеркало... врятуй друга... тоді поговоримо... — зображення почало розпливатися, перетворюючись на звичайні кола на воді. — І Марку... не дай їм замерзнути.

Вода стала чорною і мертвою.
Марко сидів над калюжею, важко дихаючи. Його серце калатало.
Це не було марення. Це була інструкція.

Він підвівся.
— Я знаю, що робити, — сказав він, повертаючись до друзів. — Я говорив з ним. Зі справжнім ним.

— І що він сказав? — запитав Лука. Він стояв осторонь, скануючи тунель, але його обличчя виражало цікавість.

— Палац Потоцьких, — відповів Марко. — Дзеркальна зала. Там є артефакт — Дзеркало Зиґмунда. Воно може витягнути цю погань із Боді.

Бодя підвів голову. Він сидів на холодній підлозі, обхопивши коліна руками.
— Ти хочеш, щоб я пішов до фанатиків? Тих самих, що хотіли мене спалити?

— Ми не підемо до них, — Марко підійшов до друга і простягнув руку. — Ми заберемо те, що нам треба. Вони не знають, що у них в руках. Вони думають, це просто меблі. А ми знаємо, що це зброя.

— Це самогубство, — тихо сказала Ярина. — Центр перекритий. Там барикади.

— У нас немає вибору, — Марко подивився на Бодю. — Поглянь на нього, Ярино. Зілля перестає діяти. Він знову починає холонути. Якщо ми не зробимо це сьогодні вночі, завтра вранці Боді не стане. Замість нього буде Шептун.

Бодя встав, спираючись на руку Марка.
— Я не хочу бути Шептуном, — прохрипів він. — Я хочу бути собою. Навіть якщо для цього доведеться рознести цей палац по цеглині.

— Тоді висуваємось, — скомандував Марко. — Цей тунель веде до Ратуші. Звідти ми вийдемо в тил барикадам.