Розділ 9: Полювання на відьму

Катакомби під площею Ринок не були схожі на туристичні маршрути. Це був лабіринт, створений не для людей, а для води. Стіни тут були слизькими від плісняви, під ногами хлюпала чорна рідота, а стеля була настільки низькою, що Боді доводилося йти зігнувшись.

Вони рухалися в повній темряві. Марко вимкнув ліхтар, щоб світло не видало їх. Єдиним орієнтиром був Лука. Сліпий у темряві, але «зрячий» на звук, він вів їх, торкаючись стін пальцями.

— Ліворуч, — прошепотів він. — Там, праворуч, тупик. Я чую, як повітря впирається в стіну.

— Як далеко вони? — запитав Марко. Він ішов останнім, стискаючи в руці ніж. Його долоні пітніли, незважаючи на холод.

— Близько, — голос Луки був натягнутим. — Собаки... вони не гавкають. Вони просто важко дихають. Це не звичайні псарні. Це щось важче.

Раптом позаду, в тунелі, з якого вони прийшли, спалахнуло світло. Промінь потужного ліхтаря прорізав темряву, вихопивши силует Марка.
— ОН ТАМ! — пролунав грубий чоловічий голос. — Я БАЧУ ЇХ!

— Біжіть! — крикнув Марко.

Вони зірвалися з місця, не розбираючи дороги. Хлюпання води під ногами перетворилося на канонаду.
Але втікати було нікуди.
Тунель попереду закінчувався завалом. Стара цегляна кладка обвалилася, перегородивши шлях. Лише під стелею зяяла вузька діра, куди могла пролізти хіба що дитина.

— Тупик! — скрикнула Ярина. — Луко, ти ж казав ліворуч!

— Стіни... вони змінюються! — Лука вдарив кулаком по цеглі. — Місто перебудовується на ходу! Це пастка Дзеркал!

Позаду почувся тупіт і гарчання.
З темряви вискочили два величезні пси. Це були ротвейлери, але їхні очі були зав’язані чорними ганчірками. На спинах у них були закріплені смолоскипи.
Пси не бачили — вони йшли на запах магії. На запах Боді.

За псами вийшли п’ятеро чоловіків.
Вони були вдягнені в брудні камуфляжні куртки поверх ряс. Обличчя приховані балаклавами. У руках — арматура, ланцюги і каністри.

Один із них, той, що тримав ліхтар, вийшов уперед. На його грудях висів важкий срібний хрест-тризуб.
— Кінець біганині, щури, — сказав він. Його голос лунав глухо через тканину маски. — Ви загнані.

Марко вийшов уперед, закриваючи собою друзів.
— Ми нічого не зробили. Дайте нам піти.

— Нічого? — чоловік розсміявся. — Ви притягли Зиму. Ви осквернили Аптеку чаклунством. А ця дівка... — він посвітив на Ярину. — Вона варила зілля. Ми знайшли ступку. Відьма!

— Це була хімія, ідіоте! — огризнулася Ярина, хоча її ноги трусилися.

— Мовчати! — гаркнув фанатик. — А той, що за спиною... — він перевів промінь на Бодю. — Демон. Я відчуваю, як від нього смердить пеклом.

Бодя стояв, притулившись до завалу. Він важко дихав. Зілля Ярини все ще діяло, пригнічуючи вогонь, але страх — тваринний, дикий страх — почав розпалювати його кров знову.
— Я не демон, — прохрипів Бодя. — Я просто хворий.

— Ми тебе вилікуємо, — чоловік кивнув своїм поплічникам. — Вогнем.

Він підняв каністру і хлюпнув рідиною на воду під ногами Марка. Запахло бензином.
Інший фанатик підніс смолоскип.

— Ні! — закричав Марко.

Вогонь спалахнув миттєво. Смуга полум’я відрізала їх від виходу, затиснувши між стіною вогню і завалом. Жар ударив в обличчя. У тісному просторі кисень почав вигорати.

— Здавайте демона! — кричав ватажок крізь полум’я. — Віддайте його нам, і ми дозволимо вам згоріти швидко!

— Марку, зроби щось! — кашляла Ярина, прикриваючи рот рукавом.

Марко дивився на вогонь. Шляху назад не було.
Він подивився на Бодю.
Друг сповз по стіні на підлогу. Його очі були заплющені, губи ворушилися.
— Холодно... жарко... холодно... жарко...

— Бодя! — Марко схилився до нього. — Нам потрібен твій вогонь! Зараз!

— Не можу... — прошепотів Бодя. — Якщо я випущу... я вб’ю їх усіх. І вас теж.

— Краще ми ризикнемо з тобою, ніж згоримо живцем! — крикнув Лука.

Вогонь наближався. Один із фанатиків перестрибнув через вогняну лінію, розмахуючи ланцюгом.
Він замахнувся на Ярину.
— Відьма має здохнути першою!

Ланцюг зі свистом полетів у її бік. Ярина скрикнула, закриваючись руками.
Марко кинувся на перехоплення, але був занадто далеко.

У цю мить щось клацнуло.
Наче перемикач у темній кімнаті.
Бодя розплющив очі.
Вони не були карими. І вони не були просто чорними.
Вони були дзеркальними. У них відбивався вогонь, але це відображення було холодним.

Бодя не встав. Він просто підняв руку.
Повітря в тунелі стиснулося.
Вогонь, який повз до них по підлозі, раптом зупинився. Язики полум’я завмерли, а потім... посиніли.
Вони змінили колір з помаранчевого на крижаний блакитний.

Фанатик, що замахнувся на Ярину, застиг. Ланцюг у його руках вкрився інеєм за частку секунди. Метал став крихким і розсипався пилом, не долетівши до дівчини.
— Що за... — почав чоловік.

Бодя стиснув кулак.
Синє полум’я, яке тепер підкорялося йому, рвонуло назад — на фанатиків.
Це був не жар. Це був холодний вогонь. Ентропія в чистому вигляді.
Він пройшов крізь людей, не спалюючи одяг, але висмоктуючи тепло з тіл.

Ватажок Ордену закричав, коли його рука, що тримала каністру, побіліла і задерев'яніла. Каністра впала, бензин розлився, але не загорівся — він замерз.
Пси заскавчали і кинулися навтьоки, збиваючи з ніг своїх хазяїв.
— Демон! Він жере вогонь! Тікаймо! — верещали фанатики, кидаючи зброю і ліхтарі.

За кілька секунд у тунелі стало тихо. Лише синє полум'я продовжувало горіти на воді, не даючи тепла, а лише холод.

Бодя повільно опустив руку.
Він подивився на Марка. Його дзеркальні очі нічого не виражали. Це був погляд статуї.
— Вони пішли, — сказав він. Голос був рівним, механічним.

— Бодя? — Марко обережно наблизився. — Ти як?

Бодя кліпнув. Дзеркальний блиск зник, повернувши змучені, людські очі. Він похитнувся і впав би, якби Марко не підхопив його.
— Я... я забрав їхнє тепло, — прошепотів Бодя, тремтячи. — Я відчув це. Це було... смачно. Марку, я стаю ним. Я стаю Шептуном.