Розділ 8: Аптека алхіміка

Спуск із Вежі Корнякта був швидшим і небезпечнішим за підйом.
Червоне світло фаєра, який Марко запалив нагорі, привернуло увагу всього, що рухалося в центрі Львова. Тіні внизу почали стікатися до входу в вежу, як мурахи до краплі сиропу.

— Через дах! — скомандував Бодя. Він виглядав трохи краще після того, як Тінь сховалася, але його руки все ще тремтіли. — З хорів Успенської церкви є перехід на дах сусіднього будинку. Ми вийдемо прямо на вулицю Друкарську.

Вони пролізли через вузьке горищне вікно, ковзаючи по обледенілій черепиці. Львівські дахи взимку — це смертельний атракціон, але страх перед тим, що йшло знизу, був сильнішим за страх висоти.
За десять хвилин вони вже стояли у глухому дворі-колодязі на вулиці Друкарській.

Перед ними були важкі ковані двері чорного ходу Аптеки-музею «Під Чорним Орлом».
— Це тут, — видихнула Ярина. Пара з її рота клубочилася на морозі. — Батько казав, що підземелля аптеки з'єднуються зі старими винними льохами. Там глибина — три поверхи вниз. Ідеальна схованка.

Марко посвітив ліхтарем на замок. Він був старим, навісним, ще радянських часів, але вкритим товстим шаром іржі та льоду.
— Луко? — Марко кивнув на замок. — Твоя черга.

Лука підійшов, зняв рукавицю і приклав палець до металу. Він заплющив очі, "слухаючи" внутрішню структуру механізму.
— Пружина замерзла, — констатував він. — Але метал крихкий. Бодя, нагрій його. Тільки обережно, не розплав.

Бодя схопив замок. Його долоня на мить засвітилася тьмяним помаранчевим світлом. Лід зашипів, перетворюючись на пару. Метал почав червоніти.
Марко вдарив руків’ям ножа по розпеченій дужці. Вона тріснула, як суха гілка.

Вони завалилися всередину, підпираючи двері старою бочкою, що стояла в коридорі.
Тиша.
Тут пахло сушеними травами — м'ятою, чебрецем, валеріаною — і віковим пилом. Це був запах старої аптеки, запах часу, що зупинився.

— Вниз, — прошепотіла Ярина, вмикаючи свій ліхтарик. — У лабораторію. Нам потрібні інгредієнти.

Вони пройшли крізь торгові зали, де у вітринах стояли старовинні ваги і касові апарати. Експонати дивилися на них мовчки. Але Маркові здавалося, що керамічні фігурки аптекарів проводжають їх поглядами.

Вони спустилися крутими кам'яними сходами у підземелля. Тут було тепліше, ніж на вулиці, але сирість пробирала до кісток. Стіни з грубого вапняку були вкриті сажею від свічок, які тут палили століттями.
— Що ми шукаємо? — запитав Марко, освітлюючи стелажі з темними бутлями.

Ярина підійшла до масивного дерев'яного столу в центрі "Залу алхіміка".
— У записах, які я знайшла в бібліотеці, згадувалося, що львівські аптекарі в 17 столітті розробили суміш для "охолодження крові". Її використовували під час епідемій гарячки, але в примітках було сказано, що вона також допомагає від "одержимості вогнем".

Вона почала перебирати склянки і коробочки на полицях.
— Nitras Argenti... Mentha Piperita... Ага, ось воно! Oleum Hyoscyami. Олія блекоти.

— Блекота? — скривився Бодя. — Це ж отрута.

— У малих дозах — ліки. Вона заспокоює нервову систему і знижує температуру тіла. Нам треба змішати її зі срібним порошком і...

Раптом Лука схопив Ярину за руку.
— Тихо.

Він завмер, нахиливши голову. Його очі за окулярами розширилися.
— Що там? — напружився Марко, піднімаючи ніж. — Орден?

— Ні, — прошепотів Лука. — Це не кроки. Це... шелест. Як сухе листя по паперу. Або як іній, що росте на склі.

Звук наближався з глибини підземелля, з боку "Залу історії вина". Це був тихий, вкрадливий шурхіт. Шшш... шшш...
Температура в кімнаті різко впала. Пара з рота стала густішою.
Полум'я ліхтариків затремтіло і потьмяніло.

З темного проходу випливла фігура.
Вона не йшла, вона ковзала над підлогою.
Це була істота, схожа на жінку в довгій похоронній вуалі. Але вуаль була зіткана з павутиння і паморозі. Під вузлом не було обличчя — лише гладке, овальне дзеркало.
Істота тримала палець біля того місця, де мали бути вуста.
— Шшшш... — пролунав звук, що проникав прямо в мозок.

— Крижаний Шептун, — згадав Марко запис у щоденнику батька. — Не дивіться в дзеркало!

Істота пливла до них. Вона не нападала агресивно, як Скляр у школі. Вона рухалася плавно, гіпнотично.
— Богдане... — прошепотіла вона голосом матері Боді. — Тобі жарко, синку? Ходи до мене. Я охолоджу тебе.

Бодя хитнувся вперед. Його очі затуманилися.
— Мамо? — пробурмотів він. — Ти прийшла?

— Не слухай! — крикнула Ярина, хапаючи його за рукав. — Це пастка! Це мімік!

Шептун зупинився. Дзеркало замість обличчя повернулося до Ярини.
— Розумна дівчинка... — голос змінився на голос батька Ярини, професора. — Ти думаєш, наука врятує тебе? Твої формули тут не працюють.

Істота підняла руку. З її пальців вистрілили тонкі, як голки, бурульки.
Марко встиг перекинути стіл, за яким вони стояли.
Трась! Трась! Трась!
Крижані голки вп'ялися в стільницю, пробивши дерево наскрізь. Наконечники голок парували холодом.

— Вона стріляє! — крикнув Марко. — Луко, зроби щось!

Лука підняв скрипку.
— Я не чую її вібрації! Вона поглинає звук! Вона як вата!

Шептун наближався. Він проходив крізь перешкоди — просто просочувався крізь бочки і стіни, як туман.
Марко схопив скляну банку з якоюсь рідиною (спирт?) і жбурнув у потвору.
Банка пролетіла крізь тіло Шептуна і розбилася об стіну позаду. Істота навіть не сповільнилася. Фізичні атаки на неї не діяли.

— Їй потрібен холод! — здогадалася Ярина. — Вона складається з холоду. Бодя!

Бодя сидів на підлозі, затуляючи вуха. Голоси в його голові ставали дедалі гучнішими.
— Бодя, спали її! — Марко трусонув друга. — Випусти вогонь!

— Не можу... — стогнав Бодя. — Якщо я випущу, Тінь повернеться... Вона чекає...

Шептун був уже за два метри. Він простягнув свої напівпрозорі руки до горла Ярини.
— Ти занадто галаслива... — прошепотіло воно.