Розділ 7: Зрив

Вхід до Вежі Корнякта був не через парадні двері. Бодя, ледве пересуваючи ноги, повів їх у вузький провулок між мурами Успенської церкви та сусіднім будинком. Там, за купою сміття і старих ящиків, була прихована низька дерев’яна дверка, оббита бляхою.
— Технічний вхід... для дзвонарів, — прохрипів він. — Замок... зламаний ще з вісімдесятих.

Марко штовхнув двері плечем. Вони піддалися з огидним скрипом, що в тиші замерзлого міста пролунав як постріл.
— Швидше, — підганяв Лука. Він постійно озирався, скануючи вібрації вулиці. — Те, що під землею... воно зупинилося. Воно слухає.

Вони пірнули в темряву вежі.
Всередині пахло кам’яним пилом, голубиним послідом і холодом, який, здавалося, накопичувався тут чотириста років.
Гвинтові сходи були вузькими. Сходинки, витесані з каменю, були стерті ногами поколінь монахів і туристів.

— Нагору, — скомандував Марко. — Нам треба дістатися до дзвонів.

Підйом був пеклом.
Бодя слабшав із кожним кроком. Його дихання стало хрипким, переривчастим. Марко підтримував його під руку, відчуваючи, як тіло друга знову починає нагріватися. Зілля Ярини переставало діяти. Вогонь повертався.

На середині шляху, на невеликому майданчику, Бодя спіткнувся і впав на коліна.
— Не можу... — простогнав він. — Ноги... я їх не відчуваю.

— Вставай! — Марко смикнув його за куртку. — Ми майже прийшли!

— Залиш мене, — Бодя підвів голову. У світлі ліхтаря його обличчя виглядало жахливо. Шкіра стала сірою, як попіл, а під нею, наче розпечена лава під тонкою кіркою землі, пульсували помаранчеві жили. — Я небезпечний, Маріку. Вона прокидається.

— Хто?

— Тінь.

Раптом Бодя вигнувся дугою. Його рот відкрився в німому крику.
Стіни вежі здригнулися.
Це не був землетрус. Це була вібрація, що йшла зсередини Боді.
Лампочка ліхтаря в руці Марка блимнула і згасла.
Вони опинилися в темряві.

Але темрява не була повною.
Бодя почав світитися.
Але світилося не його тіло. Світилася його тінь.

Марко відсахнувся, притискаючись спиною до холодної стіни. Ярина зойкнула. Лука закрив вуха руками, гримасуючи від болю — для нього цей "світловий" шум був нестерпним.

На стіні вежі, освітлена тьмяним місячним сяйвом, що падало через вузьку бійницю, виросла Тінь Боді.
Вона не повторювала його позу.
Бодя стояв на колінах, зігнувшись від болю.
А Тінь стояла на повний зріст. Вона була величезною, вищою за людину, з довгими, неприродно витягнутими руками, що закінчувалися кігтями. На її голові чітко вимальовувався силует зубчастої корони.

Тінь повільно повернула голову до Марка.
І заговорила.
Голос ішов не зі стіни. Він ішов із горла Боді, але це був не Бодя. Це був звук тертя двох айсбергів, глибокий, резонуючий бас, від якого вібрували зуби.

— Ви думали, що сховалися? — прогриміла Тінь. — У камені? У міді? Немає схованки від холоду, маленькі люди.

— Бодя! — крикнув Марко. — Борись із нею!

Бодя не реагував. Його тіло зм’якло, як ганчір’яна лялька, але Тінь на стіні залишалася чіткою і твердою.
Вона підняла руку.
Повітря у вежі миттєво охололо до абсолютного нуля. Камені вкрилися інеєм за секунду.
Марко відчув, як його легені стискаються. Кожен вдих був як ковтання голок.

— Він мій, — продовжувала Тінь. — Він прийняв дар. Він пив з моєї ріки. Тепер він стане брамою.

— Брамою для чого? — вигукнула Ярина, її зуби цокотіли.

Тінь розсміялася.
— Для Вічної Зими. Бар’єр зруйновано. Ваш світ гарячий, галасливий, хаотичний. Ми принесемо вам спокій. Тишу. Досконалість кристала.

Тінь на стіні почала рости. Вона потягнулася до Марка своїми кігтями.
Марко не міг поворухнутися. Холод паралізував його волю. Він дивився, як чорна рука наближається до його обличчя, щоб забрати його тепло.

ДЗЕНЬ.

Різкий, чистий звук розрізав повітря.
Лука.
Він стояв на сходинку вище. В темряві він не бачив Тіні, але він відчував її присутність як чорну діру у вібраційному полі.
Він зірвав з пояса свою скрипку і вдарив смичком по струнах.
Він грав не мелодію. Він грав дисонанс.
«Тритон» — інтервал, який у середньовіччі називали «дияволом у музиці». Але тут, проти справжнього диявола, він діяв як свята вода.

Звукова хвиля вдарила в Бодю.
Його тіло здригнулося.
Тінь на стіні зашипіла і відсахнулася, наче її вдарили батогом.
Контури Тіні почали розмиватися.

— Продовжуй! — крикнув Марко, відчуваючи, як параліч відступає. — Не зупиняйся!

Лука грав шалено. Струни скрипіли, дерево інструмента тріщало від напруги.
— Замовкни! — заревів голос із горла Боді. — Твій звук... він бридкий! Він теплий!

— Бодя, повертайся! — Марко кинувся до друга. Він схопив його за плечі і почав трусити. — Це я, Марко! Ми у вежі! Прокидайся!

Тінь на стіні зробила випад, намагаючись схопити Луку.
Але Ярина, яка стояла найближче до бійниці, зробила дещо несподіване. Вона зірвала з шиї своє маленьке дзеркальце на ланцюжку (те саме, в яке їй забороняли дивитися) і підставила його під місячний промінь.
Вона зловила світло і направила «зайчик» прямо на Тінь.

Світло, відбите від дзеркала, пропалило діру в чорному силуеті.
Тінь заверещала і почала втягуватися назад, у тіло Боді. Це виглядало так, ніби чорнило всмоктується в губку.
Бодя вигнувся востаннє і впав на кам’яну підлогу, важко дихаючи.

Світло ліхтаря Марка блимнуло і знову загорілося.
Тиша повернулася.

Марко схилився над другом.
— Бодя?
Бодя лежав обличчям у підлогу. Він повільно перевернувся на спину.
Його очі були заплющені. З носа текла тонка цівка чорної крові.
Він розплющив очі. Вони були звичайними. Втомленими, наляканими, але людськими.
— Я... я бачив її, — прошепотів він. — Вона будує місто. Там, унизу.

— Яке місто? — запитав Марко, витираючи кров з обличчя друга рукавом.