Розділ 6: Нічний патруль

Лука не чув вітру.
Він бачив, як снігова крупа б’є в обличчя Марка, як розвівається волосся Ярини, як тремтять гілки старих лип біля стін Домініканського собору. Але для нього світ став німим кіно.

Після вибуху в листопаді, коли він зіграв свою «фінальну партію» на даху Опери, слух почав згасати. Спочатку це був постійний дзвін, схожий на писк старого телевізора. Потім звуки стали глухими, наче він був під водою. А тиждень тому, коли вдарили морози, настала тиша.

Але ця тиша не була порожньою.
Лука поправив товсті будівельні навушники, які тепер носив постійно. Вони не захищали від звуку — захищати було нічого. Вони захищали його мозок від вібрацій.
Втративши слух, він почав відчувати світ шкірою і кістками. Кожен звук мав свою текстуру і колір. Кроки Марка по снігу відчувалися як ритмічні удари м’якого молоточка по п’ятах — тук-тук, сині спалахи в голові. Голос Ярини був схожий на дотик шовку — тонка, срібляста вібрація.

Але найгіршим був спів льоду.
Замерзлий Львів не мовчав. Стіни будинків, бруківка, трамвайні колії — все, що було вкрите аномальним чорним інеєм, видавало постійний, свердлячий гул. Це був звук натягнутої струни, яка от-от лусне. Це був звук іншого світу, що тиснув на реальність.

— Ти як? — Марко торкнувся плеча Луки.
Лука відчув дотик як теплий жовтий імпульс. Він прочитав питання по губах друга. У світлі вуличного ліхтаря (одного з небагатьох, що працювали) обличчя Марка виглядало виснаженим.

— Нормально, — відповів Лука. Він не чув власного голосу, тому говорив тихо й обережно, щоб не кричати. — Просто... занадто багато шуму. Місто кричить.

Вони сховалися в глибокій ніші муру, що оточував монастирський двір. Тут, у тіні, їх не було видно з вулиці. Бодя сидів на снігу, притулившись спиною до каменю. Дія зілля Ярини тримала його стабільним, але він виглядав як людина, з якої висмоктали життя.

— Хто були ці люди? — запитала Ярина, намагаючись відчистити сажу з куртки. — Ті, зі смолоскипами? Ти назвав їх Орденом.

Лука зітхнув. Він опустив очі на свою скрипку. Тепер це була не просто "Фабричка". Він модифікував її. Натягнув струни з різного металу, додав резонатори. Це була зброя, здатна фокусувати вібрацію.

— Я бачив їх раніше, — почав Лука. — Останні три ночі я не міг спати. Лід співав занадто голосно. Тому я ходив містом. Патрулював.

Він згадав свої нічні прогулянки. Порожній, мертвий Львів. І тіні в рясах, що виринають з туману.
— Вони називають себе «Вартові Святого Юра», або просто Орден. Це не священики з церкви. Це... щось інше. Фанатики. Вони вірять, що мороз — це покарання за гріхи міста. Що ми пустили диявола.

— Ну, технічно вони праві, — криво посміхнувся Марко. — Ми пустили.

— Так, але їхній метод лікування — вогонь, — продовжив Лука. — Я бачив, що вони робили на Личаківській. Вони знайшли квартиру, де дзеркало тріснуло. Там нікого не було, господарі, мабуть, загинули. Орден забив вікна і двері дошками, облив бензином і спалив будинок. Разом із усім, що було всередині.

Ярина здригнулася.
— Вони спалили цілий будинок? Але ж міліція... пожежники...

— Міліція їх боїться, — Лука похитав головою. — Або співпрацює. У Ордену є лідер. Я не бачив його обличчя, але чув його «звук». Це важкий, низький бас, від якого вібрує діафрагма. Отець Северин. Він проповідує, що єдиний спосіб зупинити Чуму — це випалити носіїв.

Марко подивився на Бодю. Той сидів із заплющеними очима, але Лука бачив, як його аура пульсує. Це був не рівний ритм серцебиття. Це був хаотичний, рваний ритм. Всередині Боді йшла війна.
— Вони полюють на таких, як він, — сказав Марко. — Вони відчули його в Аптеці.

— Вони відчувають "бруд", — пояснив Лука. — У них є якісь прилади... або амулети. Коли Бодя розігрівся, він засвітився для них, як маяк.

Раптом Лука різко повернув голову в бік вулиці Підвальної.
Він відчув це.
Туп-туп-туп.
Ритмічна вібрація. Важкі черевики. Багато ніг.
Вони йшли не як натовп, а як військова колона. І разом з кроками йшов інший звук — тріск вогню.

— Тихо, — Лука приклав палець до губ. — Патруль. Великий.

Він обережно визирнув із-за рогу.
Вулицею рухалася процесія. Попереду йшли люди в чорних рясах із смолоскипами. За ними тягли візок, на якому стояла залізна бочка з палаючим вугіллям. А за візком йшли озброєні чоловіки — у камуфляжі, але з тими ж символами перевернутого тризуба-меча на рукавах.

Вони зупинилися біля входу в підвал сусіднього будинку.
Один із «ченців» підняв руку. Колона зупинилася.
Він підійшов до стіни будинку і провів по ній рукою в товстій рукавиці.
Лука відчув, як змінилася вібрація повітря. Ченець щось відчув.

— Тут нечисто! — крикнув він (Лука прочитав це по роззявленому роті і напрузі шиї).

Двоє в камуфляжі підбігли до підвального вікна і вибили його прикладами.
Ченець узяв із візка лопату, зачерпнув розпеченого вугілля і висипав його прямо у вікно підвалу.
Звідти почувся нелюдський вереск.
Це був не крик людини. Це був звук скла, що тріскається під високим тиском.
З вікна вирвався клуб чорного диму, і запахло озоном.

— Там був Скляр, — зрозумів Лука. — Маленький. Вони його спалили.

Марко, який теж спостерігав за цим, зблід.
— Якщо вони так ефективно знаходять монстрів... то скільки часу у нас, поки вони знайдуть Бодю?

— Мало, — відповів Лука. — Дуже мало. Нам треба сховатися. Десь, де стіни товсті, а дзеркал немає.

— Ми не можемо повернутися до мене, — сказав Марко. — Там батько. І там розбите вікно. Квартира виморожена.

— Знаю місце, — раптом подав голос Бодя. Він не розплющував очей, але говорив чітко. — Вежа Корнякта.

Всі подивилися на нього.
— Дзвіниця Успенської церкви? — перепитала Ярина. — Бодя, це ж у центрі. Поруч з їхніми маршрутами.

— Там товсті стіни, — прошепотів Бодя. — І там... дзвони. Чуга не любить дзвони. Звук міді... він її дезорієнтує. Мені легше там. Я колись ховався там від брата, коли він напивався. Знаю, як залізти.