Розділ 5: Симфонія тріщин

Вогонь на сходах ревів, як жива істота.
Коктейль Молотова, який Марко жбурнув у прохід, розбився об кам’яні сходинки, і старий аптечний спирт спалахнув миттєво. Синє полум'я перегородило шлях людям у рясах.

— Назад! — закричав хтось нагорі. — Це диявольський вогонь!

Марко не став чекати, поки вони зрозуміють, що це звичайна хімія.
— Тягніть його! — крикнув він Ярині.

Він підхопив Бодю під руки, Ярина взяла за ноги. Бодя був важким, як мішок із цементом, але, на щастя, дія зілля зробила його тіло хоча б нормальної температури. Він стогнав уві сні, коли вони тягли його через лабораторію.

— Куди тепер? — задихаючись, запитав Марко. Дим від пожежі вже почав заповнювати підвал, виїдаючи очі.

— Там, за стелажем із сушеними жабами! — Ярина вказала головою на дальній куток. — Це старий вантажний ліфт для бочок. Він веде у внутрішній двір на Ставропігійській.

Вони дотягли Бодю до дерев’яної платформи. Механізм був ручним — система блоків і канатів.
— Я не витягну нас трьох, — Марко спробував потягнути за линву. Вона не піддавалася. Іржа і час зробили свою справу.

— Я допоможу, — Ярина кинула ноги Боді і вчепилася в канат поруч із Марком.

Нагорі, за стіною вогню, почулися удари. Фанатики намагалися збити полум’я плащами.
— Вони прориваються! — прошипів Марко. — Раз... два... тягни!

Вони налягли всією вагою. Старі блоку заскрипіли так голосно, що здавалося, зараз обвалиться стеля. Платформа здригнулася і повільно, ривками, поповзла вгору, у вузьку шахту.
Знизу долинали крики:
— Вони тікають! Ловіть відьму!

Платформа піднялася на рівень землі. Марко штовхнув люк головою. Він був незамкнений, лише привалений снігом. Сніг посипався їм на обличчя, холодний і колючий.
Вони вивалилися у двір-колодязь. Тут було темно, лише світло місяця відбивалося від крижаних бурульок, що звисали з дахів, як списи.

— Треба йти з центру, — Марко підняв Бодю. Друг ледве перебирав ногами, його очі були напіврозплющені і каламутні. — Вони знають, що ми тут.

Вони вийшли з арки на вулицю. Львів був мертвим. Ні ліхтарів, ні машин. Тільки вітер, що ганяв по бруківці сміття і крижану крихту.
Але тиша була оманливою.

З боку площі Ринок почувся ритмічний стукіт.
Тук-тук-тук.
Це були палиці. Десятки палиць, що били об лід.

— Вони оточують квартал, — зрозуміла Ярина. — Це облава.

З провулку навпроти вийшли троє.
Вони були одягнені в довгі чорні плащі з капюшонами, підперезані грубими мотузками. На грудях у кожного висів символ — перевернутий тризуб, стилізований під меч, що пробиває полум'я. У руках вони тримали смолоскипи і палиці, оббиті залізом.

— Стійте! — гаркнув один із них, високий чоловік із бородою, вкритою інеєм. — Іменем Святого Юра, покажіть свої обличчя!

Марко поклав руку Боді собі на плече, а вільною рукою дістав ніж.
— Ми просто йдемо додому, — сказав він, намагаючись звучати спокійно. — У нас хворий друг.

— Хворий? — бородань зробив крок уперед, піднімаючи смолоскип. Світло впало на обличчя Боді. — Очі... Подивіться на його очі! Він відмічений Тінню!

— Він просто змерз! — крикнула Ярина, стаючи перед хлопцями.

— Брехня! — фанатик замахнувся палицею. — Очистити скверну!

Марко приготувався до удару. Він розумів, що шансів мало. Він один, з ножем, тримає непритомного друга, проти трьох здорових чоловіків.
Палиця зі свистом полетіла вниз.

І раптом вона розлетілася на друзки.
Просто в повітрі. Дерево вибухнуло, наче в нього влучила куля.

Бородань відсахнувся, дивлячись на уламок у своїй руці.
— Що за...

— Відійдіть від них, — пролунав голос.

Він звучав не з вулиці. Він звучав, здавалося, звідусіль — відбивався від стін, від льоду, від скла.

На карнизі другого поверху, над входом в Аптеку, сиділа фігура.
Це був Лука.
Він змінився. На ньому була дивна шапка-вушанка з хутра, окуляри зварювальника (підняті на чоло) і товстий вовняний шарф. У руках він тримав свою нову скрипку, але не смичком, а як щипковий інструмент — як піцикато.

Він смикнув струну.
Дзень.
Звук був коротким і гострим, як укол голки.
Один із фанатиків схопився за голову і впав на коліна, випустивши смолоскип.
— Мої вуха! — закричав він.

— Це демон! — заверещав третій, намагаючись перехреститися.

— Я не демон, — спокійно сказав Лука, зістрибуючи в кучугуру снігу. Він приземлився м’яко, як кіт. — Я просто налаштував акустику. Ви надто голосно дихаєте.

Він підійшов до бороданя. Той спробував ударити його залишком палиці, але Лука навіть не ухилився. Він просто провів пальцем по деці скрипки, створюючи неприємний скрип.
Лід під ногами фанатика тріснув, і той провалився по пояс у підвал, люк якого був прихований снігом.

— Біжимо! — махнув Лука друзям. — Решта вже близько.

Вони рвонули вулицею Лесі Українки. Лука вів їх. Він не дивився на дорогу. Він ішов, трохи нахиливши голову, ніби слухав музику, яку ніхто інший не чув.
— Ліворуч! — командував він. — Там патруль. Праворуч! Там Скляр у вітрині.

Вони петляли лабіринтом дворів, поки не вийшли до руїн Домініканського собору. Точніше, до його тильної сторони, де були старі келії.
Тут, у ніші між контрфорсами, було відносно тихо.

Марко опустив Бодю на сніг, підстеливши свій плащ.
— Луко... — він важко дихав. — Ти вчасно. Що з твоїми вухами? Ти ж казав, що втрачаєш слух.

Лука торкнувся своїх вух. Вони були закриті щільними навушниками.
— Я не чую звуків, Марку. Я не чую твого голосу, як раніше. Я чую вібрацію. Твій голос — це синя хвиля. Кроки тих фанатиків — червоні спалахи. А лід... лід співає постійно. Це зводить з розуму, тому я ношу навушники, щоб приглушити світ.

Він подивився на Бодю.
— Його мелодія змінилася. Раніше це був барабан. Тепер це... тріск вогню в печі. І хтось інший підспівує йому. Хтось дуже старий.

— Ми дали йому зілля, — сказала Ярина. — Збили жар. Але нам треба до Палацу Потоцьких. Там є дзеркало, яке може допомогти.