Розділ 4: Алхімія холоду

Вулиця Друкарська була вузькою і темною, як щілина між шафами. Тут вітер завивав особливо жалібно, розганяючи снігову крупу по бруківці.

Вони підійшли до чорного входу в Аптеку-музей. Це були важкі дубові двері, оббиті залізом, майже непомітні за горою снігу, яку ніхто не прибирав.
— Стійте на сторожі, — скомандував Марко.

Він дістав із кишені мультитул (подарунок батька на минулий день народження, який тепер здавався річчю з іншого життя). Замок був старим, навісним, ще радянського виробництва.
Марко колупався в ньому закоцюблими пальцями. Метал обпікав холодом.
— Швидше, — прошепотіла Ярина, озираючись. — Якщо нас побачить патруль, ми не пояснимо, що робимо тут із напівголим хлопцем.

— Готово, — клацнула дужка.

Вони затягли Бодю всередину і швидко зачинили двері, підперши їх знайденою в кутку шваброю.

Тиша.
Це була інша тиша, ніж у школі чи на вулиці. Це була тиша століть.
Вони опинилися в господарському коридорі. Тут пахло сушеними травами — м’ятою, полином, валеріаною — і старим, благородним пилом. Десь у глибині будівлі розмірено цокав маятниковий годинник.

— Вниз, — сказала Ярина, вмикаючи ліхтарик. — У підземелля. Там, де лабораторія алхіміка. Там найтепліше, бо стіни товсті.

Вони спустилися крутими кам’яними сходами. Склепіння тут було низьким, Маркові доводилося пригинатися. Світло ліхтаря вихоплювало з темряви величезні дерев’яні бочки, стелажі з бутлями темного скла, мідні перегонні куби і ступки.

У найдальшій кімнаті, яку називали «Залом алхіміка», стояла довга дерев’яна лава. Марко допоміг Боді лягти на неї.
Бодя тремтів дрібним дрожем. Його шкіра все ще була неприродно гарячою, але тепер вона стала блідою, майже прозорою. Крізь неї просвічували вени, які пульсували темрявою.

— Пити... — прохрипів він.

Ярина знайшла графін з водою на столі (хтось із працівників залишив). Вода була затхлою, але Бодя випив її жадібно, розхлюпуючи по підборіддю. Коли краплі падали на його груди, вони шипіли і випаровувалися.

— Він висихає, — констатувала Ярина. Вона поклала руку йому на чоло і одразу відсмикнула. — У нього зневоднення. Цей вогонь спалює воду в його організмі. Якщо так піде далі, його кров загусне і серце зупиниться.

— Що робити? — Марко сів поруч, розтираючи свої шрами. — Викликати швидку не можна. Вони побачать це і заберуть його в спецблок. Або в морг.

— Нам треба знайти спосіб охолодити його зсередини. Не льодом, а магією. Або наукою. Або тим і іншим.

Ярина підійшла до великої книжкової шафи, що стояла в кутку. Вона була засклена, але скло тріснуло (мороз добрався і сюди). Всередині стояли товсті фоліанти.
— Батько казав, що в Аптеці зберігаються не лише експонати. Тут є архіви львівських аптекарів за триста років. Коли була чума, вони вели записи.

— У нас немає часу читати, Ярино! — нервово кинув Марко. — Бодя помирає.

— Марку, ти не розумієш, — Ярина обережно витягла товсту книгу в шкіряній палітурці. — Те, що відбувається зараз... це вже було. Чорний іній, люди, що замерзають у ліжках, дзеркала, що вбивають. Це описано в легендах про "Зиму 1672 року".

Вона розгорнула книгу на столі, підсвічуючи сторінки ліхтариком. Це була латина, перемішана з польською та німецькою.
— Ось, — вона тицьнула пальцем у пожовклу сторінку. — "Pestis Speculi" — Дзеркальна Чума.

Марко підійшов ближче, заглядаючи через її плече.
— Читай.

Ярина примружилася, розбираючи готичний шрифт.
— "Року Божого 1672, коли турки стояли під мурами, прийшла біда страшніша за ятагани. Мороз скував місто. Люди бачили у дзеркалах демонів. Ті, хто торкався скла, перетворювалися на лід. Алхімік Зиґмунд виявив, що джерелом є не хвороба, а Тінь, що просочилася крізь розбите серце міста..."

— Розбите серце міста... — повторив Марко. — Це Полтва?

— Можливо. Слухай далі. "Зиґмунд створив еліксир, здатний заморозити вогонь демона. Він назвав його «Сльози Місяця». Але для цього потрібне срібло, ртуть і... попіл спаленого перевертня".

— Перевертня? — Марко глянув на Бодю. — Де ми візьмемо перевертня?

— Це метафора, — швидко сказала Ярина, гортаючи далі. — Алхіміки говорили символами. Перевертень — це щось, що змінює форму. Можливо, сам монстр. Скляр!

— Скляр розтанув, — нагадав Марко. — Лишилася вода і скло.

— Скло! — очі Ярини загорілися. — Нам потрібен попіл або пил із того монстра. Ти маєш уламки на одязі?

Марко обтрусив куртку. Дійсно, у складках тканини і в волоссі застрягли дрібні, як пісок, крихти дзеркала, що вибухнуло в школі.
— Є трохи.

— Збирай усе на папір. Кожну крихту.

Ярина почала метатися по лабораторії. Вона знайшла ступку, якісь порошки в банках (підписані латиною), спиртівку.
— Що ти робиш? — запитав Марко, витрушуючи скляний пил на аркуш зошита.

— Роблю аналог, — бурмотіла вона. — Ртуть я не візьму, це отрута. Заміню її на йодид срібла. Він використовується для розгону хмар, але в алхімії це провідник холоду. Тут десь має бути старий реактив...

Наступні двадцять хвилин пройшли в напруженому мовчанні. Ярина змішувала, гріла, розтирала. Вона виглядала як справжня відьма, тільки замість чорного кота поруч лежав напівмертвий хлопець у спортивках.
Нарешті вона простягнула Марку мензурку з каламутною, сріблястою рідиною.

— Це має зупинити жар, — сказала вона невпевнено. — Або вб’є його. Я не знаю дозування.

Марко взяв мензурку.
— У нас немає вибору.

Він підійшов до Боді.
— Ей, друже. Час приймати ліки.
Бодя розплющив очі. Вони були червоними, як вугілля.
— Не хочу... — прошепотів він. — Воно не пускає...

— Пий! — Марко силоміць влив рідину йому в рот.

Бодя захлинувся, закашлявся. Рідина потекла по горлу.
Секунда. Дві.
Раптом Бодя вигнувся дугою. Його спина відірвалася від лави. З рота вирвався стовп пари, схожий на дим.
Він закричав.
— Пече!!! Холодно!!!

Його шкіра почала міняти колір. Червоність сходила, поступаючись місцем мертвотній блідості, але потім з’явився нормальний, рожевий відтінок. Температура почала падати.
Бодя впав назад на лаву, важко дихаючи. Його очі заплющилися.