Розділ 3: Температура тіла

Час у школі завжди тягнувся повільно, але в ту мить він зупинився.

Коли дзеркало вибухнуло, звук був таким, наче на бруківку скинули кришталеву люстру з десятиповерхівки. Дзвін розколов повітря, а за ним прийшла хвиля холоду.
Марко впав на підлогу, накриваючи голову руками. Дрібні осколки посипалися на нього дощем, врізаючись у куртку, джинси, волосся. Один гострий шматок черконув по щоці, залишивши гарячу лінію болю, але Марко не звернув уваги.

Він підвів голову.
У коридорі панував хаос. Діти кричали, хтось плакав, хтось намагався втекти, ковзаючи на паркеті, який миттєво вкрився шаром льоду.

З порожньої рами дзеркала, яка все ще висіла на стіні, вилазило Воно.
Це не була людина. І це не була тінь.
Істота нагадувала незавершену скульптуру, грубо витесану з брудного льоду і гострих дзеркальних уламків. У неї не було обличчя — лише гладка, дзеркальна поверхня, в якій спотворено відбивався переляканий натовп. Її кінцівки були неприродно довгими, з суглобами, що вигиналися в обидва боки.

— Скляр... — прошепотів Бодя. Він стояв посеред коридору, єдиний, хто не впав і не втік. Він дивився на монстра з огидою впізнавання.

Істота — Скляр — ступила на підлогу. Під її «ногами» паркет зашипів і почорнів, вкриваючись інеєм. Вона повернула голову-дзеркало, скануючи простір.
Вона не дивилася на дітей, що тулилися до стін. Вона шукала тепло.
І найгарячішою точкою в цьому холодному коридорі був Бодя.

Скляр видав звук — скрегіт скла по металу — і кинувся вперед. Він рухався ривками, ламаними лініями, наче персонаж поганої анімації, але лякаюче швидко.
Його рука-лезо метнулася до горла Боді.

— Тікай!!! — закричав Марко, підхоплюючись на ноги.

Але Бодя не втік.
Він зробив крок назустріч.
— Ну давай, — прогарчав він. — Іди до татка.

Бодя перехопив крижану руку монстра в польоті.
Це мало бути неможливо. Лід мав розрізати його долоню до кістки, холод мав паралізувати м’язи.
Але сталося інше.
Коли пальці Боді зімкнулися на зап’ясті потвори, пролунало шипіння, наче хтось кинув розпечений камінь у воду. Густа пара вирвалася з місця контакту.
Лід під пальцями Боді почав плавитися.

Скляр заверещав. Цей звук був настільки високим, що у вікнах коридору затремтіло скло. Монстр спробував вирватися, але Бодя тримав міцно.
— Що, не подобається? — шкірив зуби Бодя. По його обличчю стікав піт, вени на шиї здулися і пульсували чорним. — Тобі жарко? Мені теж жарко!

Він ударив монстра вільною рукою прямо в дзеркальне обличчя.
Удар був такої сили, що голову Скляра рознесло на друзки.
Але монстр не впав. З розбитої шиї почали рости нові кристали, формуючи нову голову, ще потворнішу і гострішу.

— Його не можна вбити фізично! — крикнула Ярина. Вона вже була біля пожежного щита. — Марку, вогнегасник!

Марко зрозумів. Він зірвав червоний балон зі стіни.
— Бодя, відходь!

Бодя відштовхнув монстра від себе. Скляр полетів назад, врізався в шафки для одягу, зім’явши метал.
Марко підбіг і висмикнув чеку. Струмінь піни вдарив у монстра.
Але це була помилка.
Піна, торкнувшись тіла Скляра, миттєво замерзла, перетворившись на кам’яний панцир. Монстр став лише міцнішим. Він струснув із себе замерзлу піну, як пил, і знову кинувся на Бодю.

— Вогнегасник не працює! — крикнув Марко. — Це магія, а не пожежа!

Скляр замахнувся, і довгий шип із льоду пробив плече Боді.
Кров бризнула на стіну. Але вона не була червоною. Вона була темною, майже чорною, і парувала.
Бодя закричав. Але це був крик не болю, а люті.

— Досить! — рявкнув він.

Він схопив монстра обома руками за тулуб. Очі Боді спалахнули яскраво-помаранчевим вогнем, який було видно навіть при денному світлі.
— Згори!

Його тіло спалахнуло.
Одяг Боді почав тліти. Куртка зайнялася.
Температура в коридорі підскочила на десятки градусів за секунду.
Скляр заборсався в його обіймах. Лід почав танути катастрофічно швидко, перетворюючись на брудну воду. Дзеркальні уламки лопалися від термічного шоку.

Через три секунди від монстра залишилася лише калюжа води і купка битого скла на підлозі.
Бодя стояв посеред калюжі, важко дихаючи. Його куртка згоріла, футболка перетворилася на попіл, що прилип до шкіри. Його торс був оголений, червоний, вкритий опіками, які загоювалися просто на очах. Чорна рана на плечі затягнулася, лишивши потворний шрам.

У коридорі повисла мертва тиша.
Діти, що ховалися по кутках, дивилися на Бодю не як на героя. Вони дивилися на нього як на чудовисько.

— Бодя... — прошепотіла Ярина.

З боку сходів почувся тупіт.
— Що тут відбувається?! — це був голос директора.

Бодя здригнувся. Вогонь у його очах згас, повернувши звичайний карий колір, але погляд залишався диким, загнаним. Він подивився на свої руки, з яких ішов дим, потім на переляканих однокласників.
— Я... я не хотів... — пробурмотів він.

— Біжимо, — Марко схопив його за лікоть, ігноруючи жар. — Швидше, поки вони не побачили.

Вони рвонули до запасного виходу. Бодя біг механічно, спотикаючись. Ярина підібрала з підлоги чийсь кинутий плащ і накинула його на голі плечі друга.

Вони вискочили на задній двір школи, в морозне повітря. Сніг зашипів під ногами Боді, перетворюючись на воду.
Вони не зупинялися, поки не відбігли на два квартали, сховавшись у брамі старого будинку на вулиці Руській.

Бодя сповз по стіні на землю. Він трусився. Тепер, коли адреналін спав, холод повернувся.
— Мені холодно... — стукотів він зубами. — Маріку, мені так холодно...

Марко сів поруч, обняв його за плечі.
— Ти як пічка, Бодя. Ти щойно розплавив монстра голими руками. Як тобі може бути холодно?

— Це не моє тепло, — прошепотів Бодя. Він дивився в порожнечу. — Це Його тепло. Чуга... вона дала мені вогонь, але вона забрала моє тепло. Я порожній, Марку. Я вигоряю зсередини.

Ярина стояла навпроти, спостерігаючи за ними. Її науковий розум намагався скласти пазл, але деталі були занадто страшними.
— Це був не просто монстр, — сказала вона тихо. — Він прийшов конкретно за тобою. Він знав, де ти.