Розділ 2: Синдром вцілілого

Сирени «швидкої» і міліцейського «уазика» розрізали морозне повітря, відбиваючись від фасадів старих будинків синіми спалахами. На снігу ці відблиски виглядали як плями розлитого чорнила.

Марко стояв біля під’їзду, спостерігаючи, як санітари винось тіло пані Стефи. Вони лаялися. Ноші не пролазили у вузьких дверях, а тіло було неприродно важким і твердим. Воно застигло в тій позі, в якій жінка померла — сидячи, з піднятими руками, ніби вона намагалася захиститися від невидимого удару. Чорний мішок не міг приховати того факту, що вона перетворилася на льодяну статую.

— Що за чортівня... — бурмотів молодий лейтенант міліції, записуючи щось у протокол тремтячими руками. — У квартирі плюс вісімнадцять. Як вона могла замерзнути?

— Алкогольне сп’яніння, — безапеляційно заявив фельдшер, витираючи носа рукавицею. — Впала, заснула біля відкритого вікна. Гіпотермія.

— За дві години до стану льодяної брили? — втрутилася Ярина. Вона стояла поруч із Марком, кутаючись у пальто. Її окуляри запотіли, але голос був твердим, хоча й злим. — Це порушує всі закони термодинаміки. Навіть при мінус тридцяти тіло не охолоджується так миттєво. Клітини б розірвало, а тут...

— Дівчино, не заважай працювати, — відмахнувся фельдшер, грюкаючи дверима «Рафіка». — Іди в школу, вчи фізику там.

Машина від’їхала, буксуючи на льоду. Лейтенант ще раз підозріло глянув на розбите вікно третього поверху, сплюнув у кучугуру і сів у свій «бобик».
Для них це був просто ще один «висяк» холодного 1999-го. Ще одна жертва зими, поганого опалення і горілки.

Марко дочекався, поки машини зникнуть за рогом вулиці Друкарської.
— Вони навіть не помітили чорного інею, — сказав він, дивлячись на свої руки. Шрами на долонях пульсували в ритмі серця. — Або не захотіли помітити.

— Ти бачив сліди? — запитала Ярина. Вона зняла окуляри і почала їх протирати краєм шарфа. Її очі були червоними від холоду і сліз. — Ти казав, що вони вели вглиб квартири.

— Так. Шестипала рука. І босі ноги на снігу.
Марко подивився на Ярину.
— Це не людина, Ярино. Це щось, що вилізло з дзеркала. Воно вбило її, щоб набратися сил, а потім пішло в каналізацію.

— До Полтви? — жахнулася вона.

— Або до того, хто має зв’язок із Полтвою. Де Бодя? Ти дзвонила йому?

— Дзвонила. Домашній не відповідає. Його мама на зміні, він має бути вдома, але...

— Він не вдома, — Марко різко розвернувся і пішов у бік площі Ринок. — Він у школі. Сьогодні перший день навчання після канікул. Він завжди ходить туди, навіть якщо прогулює уроки. Там тепло в бойлерній.

Вони йшли мовчки. Львів був схожий на склеп. Вітрини магазинів забиті фанерою або вкриті таким шаром паморозі, що всередину не зазирнути. Трамваї стояли — дроти обледеніли і обірвалися під вагою бурульок. Люди йшли проїжджою частиною, бо тротуари перетворилися на ковзанки. Кожен перехожий дивився під ноги, ніхто не піднімав очей. Страх висів у повітрі разом із запахом вугільного диму.

Маркові здавалося, що вітрини спостерігають за ними. У кожному склі, в кожній калюжі замерзлої води він бачив рух периферійним зором. Тіні, що жили в задзеркаллі, ставали сміливішими.

Школа №8 стояла на Підвальній. Стара австрійська будівля з високими вікнами і похмурим фасадом. У дворі школи, де зазвичай галасували діти, було порожньо. Мороз загнав усіх усередину.

— Туди, — Марко вказав на задній двір, де знаходився вхід у підвал і котельню. Це було традиційне місце курців і прогульників.

Вони спустилися по сходах, посипаних сіллю. Двері в котельню були прочинені, звідти валив густий пар і пахло дешевим тютюном.

Бодя був там.
Він сидів на купі старих парт, складених біля теплої труби. На ньому була розстібнута куртка — той самий пуховик, який він купив після пожежі в Цитаделі. Шапки не було. Його коротке волосся, яке за місяць трохи відросло, стирчало їжачком.
Він курив, випускаючи кільця диму в стелю.

— Здоров, сталкери, — сказав він, не повертаючи голови. — Чого такі кислі? Пані Стефа знову здала вас батькам за куріння?

Марко підійшов ближче. Його вразило те, як виглядав друг.
На вулиці було мінус двадцять сім. Тут, біля труби, може, нуль. Але Бодя сидів у футболці під розстібнутою курткою, і по його шиї стікала крапля поту.
Його шкіра була червоною, наче він щойно вийшов із сауни.

— Стефа мертва, — сказав Марко прямо. — Її вбили годину тому.

Бодя завмер із цигаркою біля рота. Він повільно повернув голову. Його очі — тепер різного кольору, одне каре, інше з вертикальною тріщиною в зіниці — звузилися.
— Мертва? Як?

— Дзеркало, — відповіла Ярина, уважно розглядаючи Бодю. — Воно вибухнуло. Хтось вийшов звідти і заморозив її. Перетворив на чорний лід.

Бодя затягнувся цигаркою, затримав дим і повільно випустив його через ніс.
— Буває, — сказав він байдуже. — Старі дзеркала — підла річ. Я ж казав вам: не дивіться.

— І це все, що ти скажеш? — Марко відчув, як у ньому закипає злість. — Жінка померла! Істота пішла в каналізацію. Бодя, ти щось відчував? Твоя... «антена» працювала?

Бодя встав. Він був на пів голови вищим за Марка. За цей місяць він набрав м’язової маси, але це були не здорові м’язи спортсмена, а щось жилаве, натягнуте, як троси.
Він підійшов до Марка впритул. Від нього віяло жаром. Не теплом людського тіла, а сухим, пічним жаром.

— Моя антена, Маріку, — тихо промовив він, дивлячись другу в очі, — працює постійно. Я чую, як скрипить сніг під ногами перехожих за три квартали звідси. Я чую, як щури гризуть кабелі під бруківкою. Ти думаєш, я б не помітив, якби щось вилізло?

— Тоді чому ти не попередив? — запитала Ярина, відступаючи на крок. Їй стало незатишно поруч із ним.

— Бо це дрібниця, — Бодя викинув недопалок і розчавив його підошвою. — Стрига. Дрібний паразит. Вона голодна, от і жере старих баб. Це не вторгнення, Марку. Це просто... екологія. Сміттярі чистять місто.

— Ти називаєш убивство людей "чисткою"? — Марко штовхнув його в груди.