Розділ 1: Чорний іній

Зима 1999 року прийшла до Львова не як пора року, а як вирок.

Вона впала на місто раптово, в ніч після Різдва, коли температура за дві години опустилася з м’яких мінус п’яти до вбивчих мінус двадцяти семи. Синоптики по радіо щось бурмотіли про «арктичний циклон» і «аномальні атмосферні фронти», але Марко знав правду. Це був не циклон. Це був подих того, що вони розбудили в листопаді.

Марко стояв біля вікна своєї кухні на вулиці Вірменській. Шибка була вкрита візерунками паморозі, але не тими казковими пір’їнками, які малюють у дитячих книжках. Лід на склі був сірим, каламутним і нагадував сплетіння колючого дроту.

Він приклав долоню до скла, намагаючись розтопити маленьке віконце в світ. Його руки все ще реагували на холод дивним болем. Шрами на долонях — пам’ять про розпечений дріт корони, яку він зривав з голови друга, — почали нити. Вони завжди нили, коли температура падала нижче нуля. Це був його особистий барометр.

Під теплом руки лід неохоче відступив, стікаючи брудною сльозою.
Марко виглянув на вулицю.
Львів був порожнім. Бруківка вкрилася шаром льоду такої товщини, що вулиця перетворилася на суцільне дзеркало. Рідкісні перехожі рухалися дивними, човгаючими кроками, наче пінгвіни, намагаючись не впасти. Машин майже не було — акумулятори вмирали за ніч, а мастило перетворювалося на желе.

Над дахами висіло небо кольору старого синця — жовто-фіолетове, низьке, тиснуче. Дим із коминів (газ економили, люди масово палили в п’єцах вугіллям і дровами) не піднімався вгору, а стелився низом, огортаючи місто ядучим смогом.

— Марку... — тихий голос за спиною змусив його здригнутися.

Він різко обернувся, ховаючи руку в кишеню домашніх штанів.
За кухонним столом сидів батько. Андрій Коваль був одягнений у три светри, а на плечах у нього лежала стара вовняна ковдра. Він сидів перед чашкою з давно вистиглим чаєм і водив пальцем по клейонці.

— Що, тату? Тобі холодно? Підкинути дров?

Батько підвів очі. Вони були ясними, але якимись… порожніми. Як вікна в будинку, з якого виїхали мешканці.
— Там хтось стукає, — сказав він, вказуючи пальцем на замерзле вікно.

Марко напружився.
— Тату, ми на третьому поверсі. Там ніхто не може стукати.

— Не з вулиці, — батько похитав головою, і цей рух був механічним, наче в ляльки. — Зі скла. Вони стукають зсередини скла. Хочуть вийти погрітися.

Марко відчув, як холодний вузол затягується у шлунку. Останнім часом батько говорив такі речі дедалі частіше. Лікарі називали це посттравматичним синдромом і наслідками переохолодження. Марко називав це «ехо». Його батько п’ять років був частиною машини, що відкривала двері в інший світ. Він повернувся, але чи повернувся він сам?

— Пий чай, тату, — м’яко сказав Марко. — Це просто вітер. Вікна старі, рами розсохлися.

Він підійшов до плити, щоб підігріти чайник. Газ горів ледве помітним, кволим синім вінчиком. Тиск у трубах падав. Якщо газ зникне зовсім, їм кінець. П’єц у кімнаті грів добре, але кухня перетвориться на морозильну камеру за годину.

Раптом у коридорі почувся грюкіт вхідних дверей. Хтось зайшов у під’їзд, гупаючи важкими черевиками, оббиваючи сніг.
Марко прислухався. Кроки піднімалися вгору. Повільні, важкі.
Вони зупинилися на другому поверсі. Там жила пані Стефа, вічна пліткарка і «смотряща» їхнього під’їзду.

Почувся звук ключа в замку, а потім крик.
Короткий, скрегочучий зойк, що обірвався бульканням.

Марко завмер. Він переглянувся з батьком. Андрій Коваль продовжував водити пальцем по столу, малюючи невидимі спіралі.
— Скло тріснуло, — прошепотів батько.

Марко не вагався. Він схопив із полиці в коридорі ліхтар (важкий, на великих батарейках — тепер він не розлучався з ним навіть вдома) і вискочив на сходовий майданчик.
Холод під’їзду вдарив в обличчя. Тут пахло вогкістю і котами, але сьогодні до цього запаху додався ще один. Запах озону. Той самий, що був у лабораторії «Спектру».

Він перестрибнув через три сходинки вниз.
Двері квартири пані Стефи були прочинені. Звідти тягнуло протягом.
— Пані Стефо? — гукнув Марко. — У вас усе гаразд?

Тиша.
Марко штовхнув двері ногою і посвітив ліхтарем у темний коридор. Світла, звісно ж, не було — віялові відключення стали нормою.

Він зайшов усередину. Під ногами хруснуло.
Скло.
Увесь коридор був засипаний уламками дзеркала. Великого, настінного трюмо, яким пані Стефа так пишалася («Австрійське, ще від бабці!»).
Марко обережно ступав по уламках. Промінь ліхтаря вихопив фігуру в кінці коридору, біля входу у вітальню.

Це була пані Стефа. Вона сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. Її очі були широко розплющені, рот відкритий у німому крику.
Але найстрашнішим було не це.
Вона була вкрита інеєм. Чорним інеєм.
Він ріс на її одязі, на її сивому волоссі, на її шкірі. Це виглядало так, ніби її облили чорнилом, і воно миттєво замерзло кристалами. У квартирі було тепло (батареї ще гріли), але від тіла жінки віяло могильним холодом.

Марко підійшов ближче, присів навпочіпки. Він хотів перевірити пульс, але інстинкт — той новий, звіриний інстинкт, набутий у підземеллях, — закричав: «Не торкайся!»

Він посвітив на стіну, де раніше висіло дзеркало.
Рама була ціла. Але скла не було. Воно вибухнуло. Не впало, не розбилося від удару, а саме вибухнуло зсередини назовні. Осколки встромилися в протилежну стіну, в шпалери, в дерев’яну вішалку.

І там, на стіні, серед уламків, Марко побачив слід.
Відбиток долоні.
Він був випалений на шпалерах. Але це була не людська долоня. Пальці були занадто довгими, тонкими, і їх було шість.
Слід вів від місця, де висіло дзеркало, в глибину квартири.

— Марку? — голос Ярини пролунав знизу, з першого поверху.

Марко здригнувся і вибіг на майданчик. Ярина стояла внизу, біля поштових скриньок, закутана у величезний шарф. Вона прийшла до нього, як і домовлялися, щоб разом готуватися до сесії.