Глава 6

Катя стояла на краю зруйнованого моста, що веде в незнайоме місто, яке з’явилося перед нею, здавалося, ніколи не бувало на карті. Темне небо нависло над ними, а хмари згустилися, немов натискаючи на землю, поглинаючи світло. Це було дивне місце, і воно нагадувало їй про мрії, які ніколи не збудуться. Дівчина глибоко вдихнула, відчуваючи, як холодне повітря проникає в легені, намагаючись заспокоїти серце, що б’ється в ритмі тривоги.

— Ми справді вирушаємо в це місто? — запитав Джун, його голос звучав злегка нервово. Він стояв поруч, готовий підтримати її в будь-який момент, але навіть його оптимізм здавався тремтячим.

Катя кивнула, хоч сама ще не знала, чого очікувати. Нещодавня зустріч з рудоволосою жінкою, що попередила їх про небезпеку, знову виникла в пам’яті. Вона згадувала її слова: "Ти повинна навчитися контролювати свою силу". Зараз, стоячи перед новим викликом, дівчина відчувала, як магічна енергія, що струмує в ній, намагається звільнитися. Це було одночасно захоплюючим і лякаючим.

— Можливо, тут ми знайдемо те, що нам потрібно, — сказала вона, намагаючись підійняти настрій. В її голосі звучала рішучість, хоч сама вона не могла повністю вірити в ці слова. — Можливо, тут є якісь вчителі, які зможуть навчити мене контролювати магію.

Джун зітхнув, сумніваючися в можливостях, але йому не залишалося нічого, окрім як підтримати її. Він розумів, що вони мають ризикнути. — Я сподіваюся, що це місце справді приховує щось корисне, — відповів він, вивчаючи навколишнє середовище. Місто здавалося порожнім, і це наводило страх. Ніде не було видно людей, і тільки звуки вітру, що віяли через зруйновані стіни, нагадували про те, що тут колись було життя.

Вони вирушили далі, обережно ступаючи по нерівному ґрунту, що всього лиш міг сховати небезпеку. Кожен їхній крок лунав у тиші, немов покликав їх до невідомого. Катя оглянулася, відчуваючи, як страх знову починає заповнювати її серце. Вона думала про те, як багато ризикували, вирушаючи в цю подорож. У голові з’явилися питання: "Що, як нас знайдуть? Що, якщо ми натрапимо на щось небезпечне?" Але вона знала, що не може зупинитися. Вона повинна була знайти відповідь на свої запитання і контролювати силу, що прокидалася всередині.

— Подивися на це, — раптом мовив Джун, вказуючи на щось у далині. Це був старий храм, що видніється за обгорілими деревами, його верхівка потроху зникала в хмарах. Мабуть, це і було місце, куди вони прямували.

Катя зупинилася, пригадавши, що чула про магічні храми, які могли навчати здібностям, а також давати настанови тим, хто шукає. Хоча вона і відчувала певний страх, який насувався разом із новими обставинами, всередині щось затеплілося від надії.

— Ти впевнений, що це безпечно? — спитала вона, намагаючись прочитати Джунові думки. Його обличчя залишалося серйозним, і він міркував, оцінюючи ситуацію.

— Ні, — зізнався він, — але ми не маємо іншого вибору. Ми прийшли сюди, щоб знайти відповіді. І якщо цей храм дійсно допоможе, ми повинні спробувати.

Дівчина кивнула, відчуваючи, як серце знову починає битися частіше. Вона зробила крок уперед, відчуваючи магнітну притягальність до храму. Щоразу, коли вона думала про магію, її тіло реагувало, немов зазнаючи легкого електричного розряду. З кожним кроком в її свідомості наростала енергія, ніби магія сама намагалася заявити про себе.

Нарешті, вони підійшли до старого храму, і його величезні кам’яні двері були покриті рельєфними візерунками.

Катя з Джуном підійшли до величезних кам’яних дверей храму, що, здавалося, стояли тут століттями, забуті в часі. Візерунки, вирізані на поверхні, виглядали як складна мапа стародавнього світу, де магія перепліталася з реальністю. Дівчина відчула, як її магічна енергія реагує на цей місце — трепетна, готова до дії.

— Як думаєш, чи відкриється? — спитала вона, нахилившись ближче, намагаючись розглянути деталі.

— Спробуй просто потягнути за ручку, — порадив Джун, стоячи поруч. Він був схвильований, але водночас йому було цікаво, що ж приховує цей храм.

Катя обережно потягнула за масивну ручку, що була вкрита іржею. На її подив, двері з гучним гуркотом відчинилися, немов сам храм покликав їх всередину. За дверима відкривалася темна, але затишна зала, де слабке світло пробивалося з тріщин у стелі. В повітрі віяло старим, запиленим запахом, а на стінах висіли незрозумілі картини, що розповідали про давні часи, коли магія була частиною повсякденності.

— Вау, це дивовижно, — прошепотіла дівчина, ступаючи вперед. Її серце билося швидше, вона відчувала, що цей храм таїть у собі не лише магію, але й відповіді, які вони шукали.

— Ти впевнена, що тут безпечно? — спитав Джун, все ще тримаючи руку на її плечі. Його обличчя виглядало стурбованим, хоча він намагався приховати це.

— Не знаю, — відповіла Катя, озираючись довкола. — Але якщо ми будемо обережними, можливо, нічого поганого не станеться.

Вони пройшли далі, вивчаючи деталі храму. По обидва боки від них стояли статуї древніх магів, кожна з яких здавалася живою, з проникливими поглядами, що спостерігали за ними. Дівчина зупинилася біля однієї з них — вона була схожа на жінку з довгим волоссям, закутаним у драпіровані тканини, що зберігали стародавню красу.

— Чи можеш відчути це? — запитала вона, звертаючись до Джуна. — Ніби вони спілкуються з нами...

Джун кивнув, і його очі сяяли від захоплення. — Це місце має свою силу, — сказав він тихо. — Я відчуваю, що тут щось важливе.

Дівчина нахилилася ближче до статуї, її рука легко торкнулася холодного каменю. У ту ж мить вона відчула, як в її розум проникає бачення: знову з’явилася рудоволоса жінка, що посміхалася їй з-під тяжкого покриття тіней, а її голос лунав у голові: "Тобі потрібно навчитися контролювати свою силу, але спершу розкрий таємниці цього місця".

Вона різко відсмикнула руку, намагаючись позбутися цих думок, і повернулася до Джуна. — Я відчуваю, що тут є щось більше, ніж просто каміння, — сказала вона, намагаючись поділитися своїми переживаннями.