Глава 5

Темрява ночі здавалася густішою, ніж будь-коли раніше. Дощ перестав, але вулиці, якими вони з Джуном пробиралися, все ще були вкриті глибокими калюжами. Вогкість пробиралася крізь одяг, залишаючи по собі відчуття холоду, яке не відпускало. Дівчина йшла вперед, ледве тримаючись на ногах після того, що сталося. Катерина відчувала, як всередині неї повільно згасає той шалений потік енергії, який зірвався з-під контролю.

Небо над ними залишалося похмурим, безжиттєвим. Кожен вдих давався з важкістю, як ніби світ не хотів більше впускати їх у себе. Катя повільно озирнулася на Джуна, який мовчки йшов поруч, його кроки були такими ж важкими та виснаженими, як і її власні.

— Ми не можемо зупинятися, — тихо сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Дівчина знала, що він також відчуває втому, але вони не могли дозволити собі розслабитися. Переслідувачі були занадто близько, і кожна хвилина без руху наближала їх до небезпеки.

— Я знаю, — відповів Джун, важко видихаючи, і на мить подивився на неї. В його очах вона побачила втому, але також якусь дивну впертість, рішучість. Він не збирався здаватися.

Катерина кивнула, намагаючись зібрати свої сили. Її ноги важко ступали по мокрій бруківці, і вона відчула, як мокрий плащ прилипає до тіла, роблячи кожен рух незручним і болючим. Але всередині її серця ще горів той вогонь, який не дав їм зламатися, коли вони зіткнулися з нападниками.

Дівчина на мить замислилася про те, що відбулося кілька годин тому. Якби не її магія, вони б не вибралися з пастки. Вона відчувала, як ця сила пробуджується в ній щораз глибше і агресивніше. Раніше її дар був чимось майже тихим, контрольованим. Але тепер це було інше. Вогонь всередині неї набирав силу, з'являвся з неймовірною люттю і силою, і дівчина не завжди була впевнена, чи зможе його контролювати.

— Катерино, ти добре тримаєшся? — раптом озвався Джун, його голос наповнений турботою.

— Все нормально, — відповіла вона, хоча прекрасно розуміла, що це брехня. Вона не була нормальною вже кілька днів. Її тіло і душа були розбиті, але дівчина не могла дозволити собі показати слабкість. Не зараз, коли все залежало від її сили та витривалості.

Вони продовжували рухатися вперед, і раптово їхні кроки привели їх на маленьку площу. Тут, у центрі старого міста, було тихо й пусто. Жодних людей, тільки самотні ліхтарі, що ледве світили тьмяним світлом. Десь позаду, у тіні, було чути слабкий шерех. Катерина напружилася.

— Чуєш це? — швидко прошепотіла вона, дивлячись на Джуна.

Він кивнув, занервовано озирнувшись навколо.

— Нам треба сховатися.

Вони поспішили до найближчого будинку. Створені століттями тому, ці споруди здавалися не просто старими — вони виглядали, як живі свідки історій і трагедій, що відбувалися в цих стінах. Катя знала, що тут можна знайти хоч якийсь захист. Вони вбігли в одну з вузьких арок, намагаючись залишитися невидимими.

Внутрішній дворик будинку був оточений високими стінами, і тут, серед темних кутів, вони могли відчути себе трохи безпечніше. Катерина спиралася спиною на холодну кам'яну стіну, намагаючись перевести подих. Вона притиснула руку до серця, яке все ще шалено стукало.

— Що тепер? — тихо запитав Джун, його голос звучав майже розгублено.

Дівчина не відповіла одразу. Вона дивилася на нього, намагаючись зібрати свої думки. Її погляд затримався на його втомленому обличчі, на тих темних очах, що завжди здавалися такими спокійними, навіть коли світ навколо розсипався. І раптом вона відчула щось нове — дивне тепло всередині, яке боролося з її страхами.

— Ми мусимо знайти вихід із міста, — нарешті промовила вона. — Якщо ми залишимося тут, вони знову нас знайдуть.

Джун кивнув, але в його очах було видно, що він теж сумнівався. Він не міг знати, чи вистачить у них часу, сил і сміливості, щоб вирватися. Але вибору не було.

— Добре, — сказав він, піднімаючись на ноги і простягаючи руку дівчині. — Ми вийдемо звідси. Разом.

Катерина прийняла його руку, і в її серці з'явився новий промінь надії. Можливо, це був лише слабкий промінчик, але вона вчепилася за нього, як за єдиний шанс вижити.

Дощ знову почав накрапати, дрібні краплі стукали об кам'яну бруківку, змішуючись із гучними кроками, які відбивалися луною між вузькими вуличками старого міста. Катя йшла поруч із Джуном, намагаючись не видавати своєї тривоги. Холод пронизував до кісток, але не так сильно, як страх, що оселився в її душі. Дівчина відчувала, що вони рухаються в невідомість, але не могла зупинитися, не могла дати волю своїм побоюванням.

— Ми близько до північного виходу, — сказав Джун, кинувши погляд на неї. Його голос був спокійним, хоча Катя знала, що і він відчуває той самий страх, що й вона. Можливо, навіть сильніше.

Дівчина кивнула, але не промовила ні слова. Її сіро-зелені очі ковзали по навколишніх будівлях, відшукуючи хоч найменшу ознаку небезпеки. Вона виглядала стомленою, та у її виразі було щось більше — відчай і рішучість одночасно. Світле волосся, ще не зовсім висохле після дощу, спадало на плечі, змішуючись із вологим плащем. Її зовнішність зараз виглядала більш втомленою, ніж раніше. Відсутність сну і постійна напруга зробили обличчя дівчини блідим, але це не применшувало тієї особливої внутрішньої сили, яка завжди була помітна в її очах.

— Ми маємо рухатися швидше, — тихо сказала вона, розуміючи, що кожна хвилина на рахунку. Катя відчувала, що небезпека близько, хоча поки не бачила нікого, хто б переслідував їх відкрито.

— Ти права, — відповів Джун, дивлячись вперед. — Але не так легко залишити це місто. Воно як пастка.

Дівчина зупинилася на мить, оглядаючись назад. Вулиця була порожня, але це не додавало спокою. В її свідомості ворушилися образи з останніх кількох годин: сутичка, спроба втечі, магія, яку вона не могла повністю контролювати. Вона раптово відчула, як її внутрішній вогонь знову починає пробуджуватися, гріючи її зсередини. Але це тепло було небезпечним, і Катя знала, що якщо втратить контроль, це може призвести до катастрофи.