Глава 2: Втікачка

Катерина опинилася серед нічного Сеула, де вогні міста сяяли як маленькі зірки, що губилися серед суєти. Її кроки були швидкими, майже нервовими, хоча вона намагалася не виділятися серед натовпу. Люди навколо йшли по своїм справам, занурені у власні розмови, а тиха музика з вітрин кафе лише підкреслювала спокій міського життя. Але Катерина відчувала, як кожен її рух відгукується новою хвилею тривоги.

Вона кинула погляд через плече, швидко перевіряючи, чи не йде за нею хтось підозрілий. Її нерви були на межі, і здавалося, що будь-хто міг стати загрозою. Вона зупинилася біля одного з невеликих магазинчиків, сподіваючись сховатися серед тіней, що падали від будівлі. На секунду їй здалося, що навколо стало трохи тихіше, ніби світ дав їй перепочинок.

Раптом її телефон знову завібрував у кишені. Вона дістала його і побачила повідомлення від Олени:

«Де ти? Ти ще не знайшла місце? Поспішай, бо новини про тебе розлетілися вже по всьому інтернету. Фанати почнуть тебе шукати.»

Катерина вдихнула глибше, намагаючись тримати себе в руках. Олена мала рацію — кожна хвилина була на вагу золота. Ситуація вже на межі втрати контролю. Не можна було залишатися на вулиці, треба знайти укриття.

Катерина швидко ввела відповідь: «Ще ні. Я просто не знаю, де заховатися…»

Через кілька секунд прийшла відповідь: «Пам’ятаєш, я говорила тобі про свою подругу Ліну? Вона зараз у місті, може допомогти. Я скину її номер, тільки зателефонуй їй швидше.»

Катерина знала Ліну лише з розповідей Олени — це була її давня знайома з часів університету. Ліна працювала у Сеулі, мала кілька знайомих у місцевих кафе та хостелах і завжди допомагала своїм друзям, коли ті приїжджали в Корею. Катерина швидко набрала номер, який прислала Олена, і, сховавшись за рогом будівлі, натиснула «дзвонити».

— Алло? — жіночий голос відповів на дзвінок через кілька секунд.

— Привіт, це Катерина, подруга Олени, — відповіла вона, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Мені дуже потрібна допомога, я зараз у Сеулі й… ситуація трохи складна.

— О, привіт! Олена мені вже розповідала про тебе, — у голосі Ліни було чути легку напруженість, але вона звучала досить спокійно. — Що сталося? Чому так терміново?

— Це довга історія, — Катерина нервово зітхнула. — Я випадково потрапила на фото з… Чонгуком, і тепер це все в новинах. Мені треба знайти якесь місце, де я можу пересидіти, поки все не стихне.

Ліна на секунду замовкла, і Катерина відчула, як всередині все стиснулося від очікування її відповіді.

— Чонгук? Ого, це дійсно серйозно, — нарешті озвалася Ліна. — Добре, не панікуй. Я знаю кілька місць, де можна тимчасово сховатися. Я працюю в хостелі, там зараз є кілька вільних номерів, і навряд чи хтось буде шукати тебе саме там. Ти можеш приїхати до мене.

— Це було б чудово! — Катерина ледь не зітхнула з полегшенням. — Як мені до тебе дістатися?

— Відправлю тобі адресу зараз, — відповіла Ліна. — Знайди будь-яке таксі, і через півгодини будеш тут. Місце непоказне, ніхто не зверне уваги.

Катерина ще раз подякувала Ліні й поклала слухавку, відчуваючи, як її напруга трохи слабшає. План був простим, і вона знала, що не може зволікати. Вона швидко озирнулася навколо, вишукуючи таксі. Після кількох хвилин очікування на розі вулиці, нарешті зупинилася одна машина.

— Добрий вечір, — звернулася Катерина до водія. — Можна вас попросити підвезти мене за цією адресою?

Водій, чоловік середніх років, злегка кивнув і відкрив їй двері.

Катерина сіла в машину, тримаючи телефон у руках, і поглянула на карту. Маршрут був нескладний, близько пів години шляху. Вулиці Сеула промайнали за вікном, але Катерина відчувала, що кожен їхній рух супроводжується якоюсь невидимою небезпекою. Здавалося, що фанати BTS могли з'явитися в будь-який момент.

— У вас все гаразд? — раптом спитав водій, звернувши увагу на її напружений вигляд. — Ви здаєтеся трохи схвильованою.

— Так, все добре, дякую, — Катерина натягнуто усміхнулася, намагаючись не видавати свого внутрішнього стану. — Просто довгий день.

— Зрозуміло, — водій кивнув і продовжив їхати мовчки, не задаючи більше запитань.

Катерина спробувала відволіктися, поглядаючи на екран телефону. Їй прийшло ще кілька повідомлень, але вона не хотіла їх читати. Замість цього вона спробувала зосередитися на тому, що буде далі. Вона знову згадала Чонгука — як він виглядав у той момент, коли вони зіткнулися. Чому він обрав саме ту кав'ярню? І чому саме тоді?

Ці питання не давали їй спокою. Що, якщо це було більше, ніж просто випадковість? Що, якщо він шукав щось або когось, і їхня зустріч була не такою вже й випадковою? Але ці думки лише поглиблювали тривогу, тому Катерина вирішила відкласти їх на потім.

Нарешті таксі зупинилося біля невеликого хостелу в тихому районі міста. Будівля була непомітною, з вицвілими стінами і темними вікнами, наче вона давно забула, що таке галас великих міст. Катерина вийшла з машини, заплатила водієві і крокувала до входу.

Ліна вже чекала її біля дверей. Вона була середнього зросту, з каштановим волоссям, яке недбало спадало на плечі, і виглядала дуже буденно, ніби таких ситуацій у її житті траплялося чимало.

— Привіт, Катерино, — вона усміхнулася, але в її очах було видно стурбованість. — Заходь швидше. Тобі треба трохи відпочити.

— Привіт, Ліно, — відповіла Катерина, заходячи в будівлю. — Дякую тобі, я вже не знала, що робити.

— Нічого страшного, — Ліна знизала плечима, показуючи їй на коридор, — Я вже не раз допомагала друзям із подібними ситуаціями. Тут ти в безпеці, я дам тобі номер, і можеш залишитися скільки потрібно.

— Дякую, — повторила Катерина, відчуваючи величезне полегшення.

Ліна провела її до маленької кімнати на другому поверсі. Тут було тихо і затишно, без розкоші, але зі всіма необхідними зручностями. 

Катерина потрапляє в хостел, де знайомиться ближче з Ліною.

Детальний опис зовнішності Катерини — світле волосся, сіро-зелені очі, що підкреслюють її тривожний стан.