Глава 1: Доля зустрічі

Катерина стояла біля вікна маленького готельного номера, спостерігаючи за рухливим життям Сеула. Вулиці міста, залиті м'яким світлом вечірніх ліхтарів, виглядали як нескінченний потік машин, людей, неонових вивісок і виверткої енергії. Сеул був для неї новим, незвіданим світом, і ця метушня змушувала її відчувати себе маленькою частиною великого механізму. Ще кілька днів тому вона була в Києві, серед знайомих вулиць і людей, а тепер – одна, на іншому кінці світу, у величезному місті, яке здається, ніколи не спить.

Катерина приїхала до Сеула в рамках міжнародної студентської програми з журналістики. Її завжди приваблювала азійська культура, особливо Південна Корея – країна з багатою історією, швидким розвитком і культурою, яка стала всесвітньо відомою завдяки музиці та кіно. І ось тепер вона тут, у самому центрі цього вируючого виру подій. Однак, замість ейфорії від нових можливостей, Катерина відчувала тривогу. Можливо, це було пов'язано з тим, що вона не знала нікого в цьому величезному місті, а можливо, з тим, що її серце, як завжди, підказувало, що щось важливе незабаром зміниться.

Катерина кинула швидкий погляд на годинник – вже пізно, але сон не приходив. Вона вирішила вийти прогулятися, щоб трохи розвіятися і насолодитися атмосферою міста. Одягнувши легку куртку, вона обережно зачинила за собою двері номера і вирушила назустріч нічному Сеулу.

Вулички міста, хоч і були переповнені, здавалися їй водночас затишними й тісними. Вона блукала вузькими провулками, зачарована невеликими кав'ярнями та магазинами, що виглядали як мініатюрні скарби в лабіринті сучасного мегаполісу. Кожен крок відкривав для неї нові деталі – запахи свіжого смаженого м’яса, гучний сміх молоді, що збиралася в бари після довгого дня, й тихі заклики продавців з маленьких продуктових крамничок.

В один момент, коли вона зупинилася перед вітриною магазину, її погляд привернув молодий чоловік у капюшоні, який стояв неподалік. Він здавався на диво спокійним посеред цієї міської метушні. Катерина не звернула б на нього уваги, якби не відчуття, що він спостерігає за нею. Вона ненав’язливо перевела погляд на свою відображену вітриною постать, намагаючись зрозуміти, що могло привернути його увагу.

Чоловік, якого вона не могла чітко розгледіти через тінь капюшона, обережно зробив крок до неї. Серце Катерини прискорилося. Може, це просто збіг, думала вона, намагаючись заспокоїти себе, хоча всередині зароджувалося відчуття небезпеки. Вона відвернулася від вітрини і пішла далі по вузькій вулиці, намагаючись не прискорювати ходу, але всередині її охоплював неспокій.

Зробивши кілька кроків, Катерина раптом почула, як позаду неї чоловічий голос неголосно вимовив:

— Перепрошую...

Вона обернулася і побачила, як той самий чоловік стоїть перед нею. Тепер, коли він підняв капюшон і підійшов ближче, його обличчя стало помітнішим. Хлопець мав темне волосся, яке спускалося на лоба, та уважні очі, що дивилися на неї з сумішшю цікавості та настороженості.

— Вибачте, я, здається, загубив свою карту міста, — його голос був тихим і трохи хрипким, але теплим, — чи не могли б ви допомогти мені знайти найближчу станцію метро?

Катерина на мить зам’ялася, але його ввічливий тон трохи її заспокоїв.

— Так, звісно. Тут неподалік є станція. Я можу вас провести, — відповіла вона і, не вагаючись, пішла вперед.

Чоловік усміхнувся, але це була така ледь помітна усмішка, ніби він намагався щось приховати. Катерина помітила це, але вирішила не надавати значення.

Вони йшли кілька хвилин мовчки. Катерина відчувала його присутність поряд і не могла позбутися відчуття, що десь його вже бачила. І лише коли вони дійшли до невеликої площі з багатолюдними кафе і ресторанчиками, вона звернула увагу на невелику групу людей, які стояли неподалік і дивилися на них з певним інтересом. В один момент одна дівчина з гурту раптово витягла телефон і почала фотографувати їх.

Катерина обернулася до свого супутника і помітила, як його обличчя зблідло. Він підняв капюшон вище, намагаючись заховати обличчя. Вона не встигла щось сказати, як чоловік раптово підняв руку до вуха, де захована була маленька гарнітура, і шепотів щось майже беззвучно. Через кілька секунд він звернувся до неї:

— Вибачте, мені треба йти. Дякую за допомогу, — і не дочекавшись відповіді, швидко розвернувся і зник у натовпі.

Катерина залишилася на місці, розгублена і збита з пантелику. Що це було? Хто він? І чому ці люди фотографували його? Її серце калатало, і вона намагалася відновити спокій.

Незважаючи на дивний інцидент, щось у цьому чоловікові зачепило її. Його погляд, його голос – усе це здавалося одночасно знайомим і незрозумілим. Вона не знала, що ця випадкова зустріч стане початком чогось більшого.

Катерина продовжувала стояти на площі, безцільно дивлячись у той бік, куди щойно зник незнайомець. Дивне відчуття не покидало її. Щось у його поведінці було незвичайним, ніби він намагався сховатися, зникнути з поля зору. Але чому? І хто були ті люди, що почали його фотографувати? В її голові вирувала ціла низка запитань, на які не було відповідей.

"Можливо, це просто співпадіння, — подумала вона, — Може, він якийсь популярний блогер чи щось подібне. Сеул великий, тут може бути що завгодно". Однак навіть це не могло до кінця вгамувати її цікавість і легкий неспокій.

Вона озирнулася навколо, помітивши, що група людей, які так уважно стежили за незнайомцем, продовжувала стояти неподалік, деякі з них продовжували озиратися в його бік. Їхні розмови були швидкими та схвильованими, і Катерина помітила, що вони час від часу крадькома поглядають на неї.

"Що ж тут відбувається?" — подумала вона, вже відчуваючи легку тривогу. Згадала, як чоловік поспіхом пішов, навіть не подякувавши належним чином, хоча його ввічливий тон і приємна усмішка спочатку здалися їй щирими. Тепер це все більше скидалося на якусь таємничу ситуацію, в якій вона опинилася зовсім випадково.

Катерина вирішила не стояти на одному місці. Вона швидко рушила далі, намагаючись сховатися від поглядів незнайомих людей. Нічний Сеул, який ще кілька хвилин тому здавався таким яскравим і цікавим, тепер був мов сцена, де розігрувалася невідома їй п'єса, і вона, як випадковий свідок, відчувала себе трохи не на своєму місці.