Розділ 12. Корона з тіней

Місто, яке ще вчора належало Арвіну, тепер тремтіло від невизначеності. На вузьких вулицях пахло димом і кров’ю, у криницях віддзеркалювався місяць, наче свідок усіх злочинів і клятв, які цієї ночі пролунали. Усі знали, що змова відбулася, але ніхто не розумів, хто вийшов переможцем.

У тавернах, де зазвичай лунали пісні, тепер сиділи мовчазні чоловіки, стискаючи кубки так, що тріскалася деревина. На ринку не торгували — крам сховали, а продавці ховалися за дверима. Страх звисав над містом важчою хмарою, ніж морський туман.

Коли на світанку дзвони на вежі пробили глуху мелодію, люди зібралися на головній площі. Вони чекали вироку.

І тоді, крізь загуслий шепіт натовпу, на балконі з’явилися вони.

Кайрон стояв у чорному плащі, спершись на руків’я шаблі. Його постать була мов стовп, непорушна й загрозлива. Поруч — Ліарія, у темному вбранні, яке робило її схожою на тінь місяця. Її погляд ковзав по натовпу так, ніби вона бачила кожну таємницю, заховану у людських серцях.

— Народе, — голос Кайрона пролунав низько, і навіть крики дітей стихли. — Ваші ланцюги розірвано. Арвін більше не володар ваших доль.

І тоді з тіні вивели його — зв’язаного, з понівеченим обличчям. Його гордість зникла, залишилася лише брудна оболонка. Він пробував щось говорити, але Ліарія торкнулася його плеча — й темна іскра вихопилася з його грудей, мов душа, роз’їдена власною жадобою. Люди відсахнулися.

— Ось він, ваш месник, ваш суддя, ваш кат, — тихо сказала відьма, але її голос луною накрив площу. — Подивіться, якою жалюгідною була ваша «сила».

Хтось кинув камінь. Інший — крикнув. За мить площа вибухнула, але не в бунті, а в єдиному пориві. Люди впали на коліна. Вони зрозуміли, що нова влада вже тут, і що опиратися марно.

Кайрон підняв руку. — Ми не катуватимемо вас, як він. Ми дамо вам порядок. Свободу настільки, наскільки ви здатні її витримати.

Ліарія всміхнулася, і цей вираз обпік серця тих, хто його бачив. Бо в її усмішці було щось більше, ніж тріумф — це була обіцянка, що світ відтепер належить їм обом.

Натовп розійшовся, несучи цю правду, як невидиму печатку.

Коли вечір знову огорнув місто, на даху палацу зійшлися вітер і тиша. Там стояли вони. Її волосся мерехтіло сріблом, його погляд горів, мов морська безодня.

— Ми взяли все, — прошепотіла Ліарія, схиляючись ближче. — Але чи втримати зможемо?

— Ми завжди тримали, — відповів він і притулився чолом до її чола. — Бо ми не королі й не святі. Ми — ті, хто править із тіні.

Внизу спало місто, ще не розуміючи, що його доля вирішена. А над ними сяяв місяць — холодна корона, яку ніхто не бачив, але всі відчували.

Корона з тіней. І вона належала їм.