Розділ 11. Ніч змови

Місто дихало тривогою. На ринках торгувалися тихіше, ніж зазвичай. У тавернах пили, але без співів. Люди відчували: щось назріває.

Сер Арвін готував свій хід. У темному залі зібралися ті, кого він зумів схилити на свій бік: кілька впливових купців, двоє старих радників порту, навіть один із капітанів Кайрона.

На столі горіла свічка, її світло розривало пітьму. Арвін говорив тихо, але кожне слово було, як удар молота.

— Вони обплутали нас, як рабів. Кайрон тримає наші кораблі, відьма тримає наші сни. Час розірвати павутину.

Один із купців трусився, але підняв келих:

— Ми з тобою. Але як? Вони ж… наче не люди.

Арвін посміхнувся.

— Будь-яка тінь зникає, коли запалити достатньо світла. У ніч повного місяця ми вдаримо. Їхній притулок горітиме, а люди побачать, що вони смертні.

Але павутина Ліарії була тоншою, ніж він думав.

У той самий вечір чорний павук виповз із-під столу й сховався в тіні. Він почув кожне слово. І вже за годину Ліарія знала імена всіх присутніх.

Вона сиділа у темряві, її голос ледь торкався вух Кайрона:

— Вони готують ніч змови. Вони думають, що згоримо у власному домі.

— Добре, — він посміхнувся. — Ми дамо їм цю ніч. Але вона стане останньою для них.

Коли настала ніч повного місяця, Арвін вийшов на вулицю разом зі змовниками. У руках вони несли смолоскипи, а за спинами ховали зброю. Вулиці були порожні, наче місто затаїло подих.

Вони піднялися до будівлі, де мав бути притулок Кайрона та Ліарії. Свічки у вікнах не горіли, все виглядало покинутим.

— Сьогодні ми вільні, — прошепотів Арвін, піднімаючи смолоскип. — Ударимо в серце.

Він кинув полум’я у двері.

І тоді вони відчули рух.

Замість полум’я — тіні. Двері розчинилися, і з темряви вийшли люди Кайрона, зі сталлю в руках. А на даху, мов сама ніч, стояла Ліарія, її очі світилися, наче два срібних місяці.

— Ви думали, що ми не бачимо ваші нитки? — її голос пролунав над площею. — Але це ми тчемо павутину.

Кайрон вийшов уперед, тримаючи меч.

— Ваша змова закінчиться тут.

Бій спалахнув миттєво. Змовники билися люто, бо знали — відступу немає. Але павутина стискалася довкола них. Люди Кайрона діяли швидко й безжально.

Арвін не тікав. Він пробився крізь натовп і зійшовся з Кайроном у двобої. Їхні клинки зустрілися в блиску місяця.

— Ти сильний, — сказав Арвін, парируючи удар. — Але твоя сила тримається на страху. Я ж маю віру людей.

— Віра зраджує, — відповів Кайрон, виштовхуючи його назад. — А страх завжди вірний.

У ту мить Ліарія прошепотіла закляття, і тіні зійшлися на ногах Арвіна. Він упав на коліна, мов павук зламав йому хребет.

— Твоя гра скінчилася, — сказала вона.

Змовників стратили тієї ж ночі, але не на площі. Ні, Кайрон і Ліарія зробили це в тиші, щоб страх знову повернувся в серця тих, хто залишився живим.

А на ранок по місту пішов лише один шепіт:

Ніхто не може перемогти відьму і пірата.

Та Ліарія знала: Арвін ще не сказав останнього слова. Бо навіть у поразці він посміхався, наче тримав у рукаві ще одну карту.