Розділ 10. Гра Арвіна

Сер Арвін не поспішав діяти. Він умів чекати, і саме це робило його небезпечним.

Він оселився у великому кам’яному домі біля гавані, з балконами, що виходили на море. Щоночі його вікна сяяли світлом, а вдень двері не зачинялися: купці, дрібні лорди, навіть старі друзі Кайрона почали заходити до нього «на чашу вина».

Арвін умів говорити так, що кожен чув саме те, що хотів. Одним він обіцяв відновлення справедливості. Іншим — золото й захист. А тим, хто найбільше боявся Кайрона та Ліарію, він шепотів:

— У темряві завжди можна знайти світло. І я — його носій.

Чутки поповзли швидше за вітер. Мовляв, Кайрон бере занадто багато податків. Мовляв, відьма тримає місто чарами й жертвує його людьми заради своїх ритуалів.

Коли Ліарія почула ці розмови, вона стиснула кулаки так, що з пальців стікла кров.

— Він розпускає отруту. Він грає з людьми, немов ми самі.

Кайрон лише посміхнувся.

— Ми зустріли рівного. Але різниця в тому, що він грає словами, а ми — світом.

Арвін діяв ще хитріше. Він почав підкуповувати частину екіпажу Кайрона. Гроші, жінки, обіцянки свободи — і вже кілька людей почали уникати свого капітана, дивитися на нього з підозрою.

Одного вечора Кайрон зловив одного з таких. Витяг його на причал, занурив обличчям у холодну воду.

— Скажи, хто платить тобі, і я дам тобі смерть швидку.

Моряк задихався, виривався, але перед тим як стихнути назавжди, він прохрипів:

— Сер… Арвін…

Ліарія тим часом вирішила зіграти власну партію. Вона прийшла до дому Арвіна вночі, у плащі, з обличчям, схованим під тінню.

Він зустрів її усмішкою, ніби давно чекав.

— Пані Ліаріє. Я знав, що ви завітаєте. Відьма, що тримає в руках місто, не могла залишитися байдужою.

Вона глянула на нього холодно, срібні очі світилися у темряві.

— Ти граєш у павутину. Але ти не павук. Ти лише муха, що вдає мисливця.

Арвін нахилився ближче, його голос був шовковим, але в ньому бриніла сталь:

— А може, це ви обоє заплуталися у власних нитках?

Вона пішла, не вбивши його, хоча могла. Бо зрозуміла — він небезпечний не мечем, а тим, що сіє в людях. І поки він живий, їхня влада хиталася, як човен у штормі.

Наступного ранку Кайрон і Ліарія стояли на даху свого притулку.

— Він уже в серці нашої павутини, — сказала вона. — Якщо ми його не зламаємо, нитки порвуться самі.

— Тоді ми зіграємо жорсткіше, ніж будь-коли, — відповів Кайрон. — Якщо він любить ігри — ми навчимо його програвати.

І в їхніх очах, темних і срібних, загорівся вогонь.

А внизу місто гуділо. Люди сміялися, пили, шепотіли — але ніхто вже не міг зрозуміти, чиї слова керують їхніми думками: Кайрона й Ліарії чи загадкового Арвіна.