Розділ 9. Тріщини у павутині

Перемога над Варло підняла їхнє ім’я над хвилями. Усі боялися згадувати про море без того, щоб не згадати імена Кайрона та Ліарії. Але там, де страх і сила, завжди є й заздрість.

У тавернах почали шепотітися. Дехто з купців, що ще недавно приносили Кайрону золото, тепер замислювалися: а чи не занадто він бере? Чи не перетворилася їхня вигода на залежність?

Серед людей капітана теж з’явилися ті, хто почав рахувати, чи не більше відьма бере для своїх ритуалів, ніж віддає назад.

Павутина, так ретельно виткана Ліарією, почала тремтіти від внутрішніх рухів.

Уночі, коли вони сиділи в кам’яному залі, що став їхнім таємним притулком, Кайрон кинув на стіл кинджал.

— Хтось із наших продає нас. Два кораблі не вийшли вчасно, вантаж ізник — і дивним чином він опинився в руках наших ворогів.

Ліарія підняла погляд від книг. Її очі сяяли, як розпечене срібло.

— Тріщина завжди з’являється зсередини. Але будь певен: я знайду її.

Вона підняла руку, і з темряви виповзли чорні павуки, мов живі тіні.

— Вони принесуть мені імена.

Через тиждень зник один із лейтенантів Кайрона. Його тіло знайшли на березі, в горлі була встромлена власна шпилька для волосся. На піску хтось намалював символ: розірвану павутину.

— Послання, — тихо сказала Ліарія. — Хтось грає з нами в наші ігри.

— Нехай грають, — Кайрон стиснув кулак. — Але ми завжди б’ємо в кінці.

Вони почали шукати. Кожен купець, кожен воїн, навіть дехто з прислуги опинився під пильним оком. Ліарія влаштовувала таємні нічні бесіди, вселяючись у сни людей, випробовуючи їхню вірність.

А Кайрон працював грубіше: він стискав людей за горло, змушуючи зізнаватися, кого вони бачили й що чули.

Та справжній удар прийшов не знизу.

Одного вечора до міста прибув чужинець. Молодий, з благородними манерами, в дорогому плащі. Він представився як сер Арвін, надісланий від заморських радників, що контролювали торгівлю.

Він говорив чемно, посміхався, але в його очах блищала сталь.

— Місто занадто довго жило в тіні. Пора повернути йому світло. Ви надто… обтяжили його своїм захистом.

Кайрон відповів холодним сміхом:

— Ми — буря, що тримає ворогів подалі. Без нас вас розірвуть на шматки.

Але Ліарія відчула небезпеку. У погляді Арвіна було щось знайоме — він теж умів тягнути нитки.

Тієї ночі вона сказала Кайрону:

— Він — не просто посол. Він інтриган. Як і ми. Він спробує зіграти проти нас.

— Нехай спробує, — Кайрон запалив свічку, і полум’я відбилося в його очах. — Ми навчимо його, що павутина — наша, і ніхто не зламає її.

Але в глибині душі вони обоє знали: павутина вже тріснула. І тепер кожен крок може або зміцнити її, або розірвати остаточно.