Розділ 8. Кров на хвилях

Місто вже майже схилило голову перед Кайроном і Ліарією. Але море — то інша справа. Там правили свої закони, свої герої й чудовиська. І серед них був один, кого боялися всі — капітан Варло, мисливець на піратів.

Він уже чув чутки про нового гравця в порту, і вирішив випробувати його.

Одного світанку з гавані зникли два кораблі, що належали купцям, союзникам Кайрона. Їх перехопили у відкритому морі, екіпаж вирізали, а вітрила повернули назад, щоб усі бачили розбиті судна біля берега.

Це був виклик.

— Варло, — прошепотіла Ліарія, тримаючи в руках уламок розірваного вітрила. — Він кидає нам кістку, щоб ми загризлися.

— Помилився, — відповів Кайрон, очі його блищали. — Ми не собаки. Ми — акули.

Під покровом ночі вони зібрали екіпаж. Ті, хто ще недавно були розбійниками й найманцями, тепер гордо називали себе «людьми капітана». Кайрон стояв на носі корабля, вітрила наповнював вітер.

Ліарія піднімалася на палубу з книгою в руках. Її голос звучав над хвилями:

— Сьогодні море стане чорним. Сьогодні воно пам’ятатиме наші імена.

Бій відбувся на світанку, в тумані. Корабель Варло був більшим і краще озброєним. Гармати гримнули першими, ядра розірвали воду навколо.

Кайрон, однак, не відступив. Він кинув корабель у саме серце ворога, використавши туман як покрив. Його команда билася мов одержима, бо знала: у них немає дороги назад.

А над палубою лунали слова Ліарії. Вона закликала тіні моря, і чорні хвилі піднімалися, збиваючи ворогів із ніг. Кожен, хто намагався вдарити її, бачив замість неї десятки примарних постатей.

Варло бився жорстоко. Його шабля сяяла, він прорубував шлях крізь людей Кайрона. Та коли він дістався капітана, бій став особистим.

— Пірат! — заревів він. — Я вішав таких, як ти, на рее!

— Тоді сьогодні ти побачиш море з іншого боку, — відповів Кайрон.

Їхні клинки зійшлися. Сталь брязкала, іскри сипалися, як зорі. Нарешті Кайрон відбив удар, розвернувся й ударив. Кров Варло розлилася по палубі.

В ту ж мить хвилі, підкорені закляттям Ліарії, накрили корабель. Крики моряків заглушив гуркіт води.

Коли туман розсіявся, на поверхні лишалися уламки, дошки й червоні плями, що розтікалися по хвилях. Судно Варло пішло на дно.

Екіпаж Кайрона святкував перемогу, але він стояв мовчки, дивлячись на море.

— Тепер вони знатимуть: океан — наш, — промовив він.

Ліарія підійшла й поклала руку йому на плече.

— І місто, і море. Дві стихії, одна влада. Ніхто не сховається.

Того вечора, коли вони повернулися в гавань, люди зустрічали їх, немов героїв. Одні плакали від радості, інші кидали квіти на дорогу.

Але за цими вигуками ховалося головне: тепер не тільки місто, а й море схилилося перед ними.

І ті, хто ще сумнівався, зрозуміли — ніхто не може їх зупинити.