Розділ 5. Торгові війни

Велике місто жило торгівлею. Тут кожен корабель, що прибував із прянощами чи золотом, ставав приводом для свят і для суперечок. Дві найбагатші родини — Маркано та Деверо — володіли більшістю складів, лавок і караванів. І хоча вони усміхалися одне одному на бенкетах, насправді їхня ворожнеча жевріла давно.

Кайрон і Ліарія лише підлили масла у вогонь.

Перший крок був простим: Кайрон з’явився на прийомі в маєтку Маркано. У розкішній залі з кришталевими люстрами та вином, що коштувало більше, ніж річна платня моряка, він виглядав наче чужинець. Проте його впевненість змушувала навіть найбагатших купців слухати.

— Пане Маркано, — мовив він, нахилившись до старого патріарха, — я чув, що Деверо нещодавно перехопили караван із твоїм вином. Кажуть, вони назвали його своїм.

Очі купця звузилися.

— Брехня. Але… таке могли зробити.

Кайрон лише усміхнувся й підняв келих.

— Я люблю вино, але ще більше люблю правду.

Тим часом Ліарія відвідувала маєток Деверо. Вона не йшла парадними сходами, а прокралася тінями в бібліотеку, де молодий спадкоємець родини писав листи.

— Твої вороги вже в стінах твого дому, — прошепотіла вона з темряви. — Маркано готує удар, він вважає тебе слабким.

Хлопець підскочив, вхопився за кинджал, але не побачив нічого, крім темної жіночої постаті, що зникала в тумані. Його серце билося швидше, ніж думки. І вже наступного дня він наказав посилити охорону складів.

Плітки поширювалися швидше за вітер. Люди почали шепотіти: «Маркано краде… Деверо зраджують…»

Перша кров пролилася на ринку. Двоє найманців із різних родин зустрілися біля прилавка й, підбурені чужими словами, вчепилися одне одному в горло. За годину вулична бійка перетворилася на сутичку десятків людей.

І хоча місто намагалося зупинити конфлікт, кожна спроба лише робила ситуацію гіршою.

Кайрон і Ліарія спостерігали з даху складу, звідки відкривався вид на гавань. Внизу вогонь охопив кілька ящиків із товарами, а крики заглушували навіть гуркіт хвиль.

— Вони гризуться, як щури, — сказав Кайрон, задоволений. — І жоден не розуміє, хто кинув першу крихту.

— Так і треба, — відповіла Ліарія. Її голос був холодний, мов нічне повітря. — У хаосі легше сіяти своє.

Вона відкрила книгу й прошепотіла закляття. Над містом попливли тіні, що робили ніч темнішою, а серця людей — гарячішими від злості.

На третій день війна між родинами стала явною. Склади підпалювали, кораблі грабували ще до того, як вони встигали пришвартуватися.

І посеред цього хаосу з’явився він — Кайрон.

Він пропонував «захист» для караванів, чесну угоду для нейтральних торговців, спокій у порту. Люди вірили йому, бо бачили: він той, хто лишається неушкодженим, тоді як інші гинуть.

А Ліарія тим часом створювала мережу слухів, що саме він — єдина людина, здатна втримати місто від загибелі.

І коли губернатор зрештою скликав раду, аби зупинити війну, в залі вже звучало одне ім’я.

— Капітан Кайрон. Він може втримати порт.

— З ним — спокій. Без нього — кінець.

Кайрон увійшов до зали, наче на сцену. Його усмішка була стриманою, його кроки — впевненими. Поруч, у тіні колон, стояла Ліарія.

Вони дивилися на зал, повний втомлених, переляканих людей, і знали: їхній план працює.

Війна відкрила їм двері.

— Ми не спинятимемо їхню ненависть, — прошепотіла Ліарія пізніше тієї ночі, коли вони залишилися удвох. — Ми зробимо так, щоб вона завжди працювала на нас.

— А коли вони впадуть, — додав Кайрон, — ми станемо єдиними господарями міста.

На горизонті займався світанок. Дим від нічних пожеж здіймався у небо, немов чорні знамена перемоги.