Розділ 4. Мережа з тіней

Наступні дні місто жило в чутках. Хтось казав, що найманці у «Золотому якорі» перебили один одного через борг у грі. Інші — що це була помста старих ворогів. Ніхто й не підозрював, що за завісою хаосу стояли двоє: пірат і відьма.

Кайрон і Ліарія сиділи в кімнаті на другому поверсі заїзду, що виходила вікнами на гавань. Звідси було видно кожен корабель, кожен рух докерів, кожен прихід каравану.

— Місто — як павутина, — прошепотіла Ліарія, креслячи в повітрі рукою символи. — Достатньо торкнутися однієї нитки, і вся конструкція здригнеться.

— Я павук, — відповів Кайрон, — а ти — отрута в його зубах.

Вони діяли розважливо. Спершу Кайрон зібрав тих, хто вцілів у таверні. З них він зробив невелику банду, та вже через тиждень їхня кількість подвоїлася. Він умів говорити з людьми, обіцяти більше, ніж міг дати, і змушувати їх вірити, що саме він — їхній єдиний шанс.

Ліарія ж працювала інакше. Вона обирала тих, хто мав вплив, але не силу: торговців, писарів, власників крамниць. Її слова були солодкі, наче мед, а в головах тих, хто слухав її, залишалися сумніви та бажання служити «таємним друзям».

Одного вечора вони зустрілися з Халденом, старим корабельним майстром, який мав доступ до всіх суден у гавані.

— Ти отримаєш золото, — мовив Кайрон, — а взамін твої люди будуть тримати наші кораблі в першу чергу.

— А якщо губернатор спитає? — нервово смикнувся Халден.

— Губернатор нічого не спитає, — втрутилася Ліарія. Її очі спалахнули блідим світлом. — Він буде думати про інше.

Старий не зрозумів, що сталося, але вже за мить погодився. Його голос став м’яким, слухняним.

Так народилася їхня перша нитка. Далі вони підпорядкували собі власника складу, куди надходило зерно. Потім — суддю, що розглядав торгові суперечки. Потроху люди самі йшли до них, шукаючи захисту чи вигоди.

І кожен, хто входив у їхнє коло, ставав частиною мережі.

Але найбільш хитрий план належав Ліарії. Вона запропонувала влаштувати чвари між двома великими торговими родинами. Вона знала: якщо ці люди почнуть гризтися, вони стануть слабкими.

— Ми не будемо ворогами, — сказала вона. — Ми будемо тими, хто підливає олії у вогонь. І коли полум’я охопить місто, ми будемо єдиними, хто контролює дим.

Кайрон розсміявся, захоплений її зухвалістю.

— Знаєш, Ліаріє, ти не просто відьма. Ти — стратег.

Мережа з тіней зростала, і вже ніхто не міг сказати, де закінчувалася воля людей і починалися шепоти Ліарії. Вона вплітала свої чари так тонко, що навіть жертви вважали їхні думки власними.

А Кайрон, граючи роль харизматичного ватажка, ставав обличчям, яке бачили всі. Він сміявся, пив ром у тавернах, брав участь у перегонах човнів. Його любили, його боялися — але ніхто не здогадувався, що за його усмішкою стояла ціла павутина змов.

І лише на вежі старої фортеці, де вони зупинилися вночі, залишалися самі собою.

— Ми почали гру, — сказав Кайрон, дивлячись на вогні міста внизу.

— І вона вже не зупиниться, — відповіла Ліарія, стискаючи в руках свою чорну книгу. — Бо хто керує тінями — той керує світом.

Їхні погляди зустрілися, і в цій тиші народилася нова клятва: вони не зупиняться, поки світ не стане їхньою сценою.