Розділ 3. Таверна з таємницями

Місто було галасливим і живим. Його вузькі вулиці пахли смолою, рибою, прянощами й потом моряків. Крики торговців змішувалися з брязкотом металу та реготом повій, що пропонували себе за кожним кутом. У самому серці порту стояла таверна з облупленими стінами, що мала назву «Золотий якір».

Усередині було темно, але тепло. Світло свічок і ламп осяювало сотні облич: найманців, капітанів, контрабандистів, гравців у кості. Повітря було важке від диму люльок і запаху дешевого рому.

Саме тут Кайрон і Ліарія вирішили випробувати свій союз.

Кайрон зайшов першим. Його знали в цих краях, і коли він переступив поріг, кілька столів притихли. Хтось із повагою кивнув, інші відвернули погляд, аби не зустрітися з його темними очима. Він йшов упевнено, наче таверна належала йому.

Ліарія ж увійшла слідом — у чорному плащі, з низько насунутим каптуром. Її майже ніхто не помітив, і саме це було її силою.

— Сьогодні ми смикаємо за перші нитки, — шепнула вона, сідаючи в тіньовому кутку.

Кайрон кивнув і попрямував до центру залу, де грали у кості. Там сиділи троє чоловіків — усі вони були відомими найманцями, що служили різним господарям. Їхня дружба була крихкою, як старий канат.

— Дозвольте приєднатися, панове, — сказав Кайрон, кидаючи на стіл мішечок із золотими монетами.

Золотий дзвін завжди притягував увагу. Чоловіки посміхнулися й запросили його.

А тим часом Ліарія розгорнула свою книгу. Сторінки сяяли блідим світлом, непомітним для інших. Вона прошепотіла кілька слів, і звук її голосу вплівся у шум таверни, наче невидимий струм.

— «Він сміється з тебе… він забрав твою долю… він зрадить тебе першим…»

Слова вливалися в голови найманців, змішуючись із алкоголем та азартом гри. Ліарія знала: трохи шепоту, і довіра перетвориться на отруту.

Гра у кості тривала. Кайрон навмисно вигравав і програвав, дозволяючи напруженню рости. Він кидав жарти, які можна було зрозуміти двояко.

— Гарна кістка, друже, — сказав він одному. — Мабуть, удача більше любить тебе, ніж твого сусіда.

Чоловіки спершу сміялися, але з кожним кидком погляди ставали холоднішими. Рука тягнулася до кинджала швидше, ніж до кубика.

У тіні Ліарія стежила за ними, немов за маріонетками. Вона бачила, як її слова пройняли їхні душі. Один із найманців вже міцно стискав кубок так, що тріщини пішли по дереву.

— «Він бреше тобі… він завжди брехав…» — тихо шепотіла вона.

І ось мить — перший кинувся з кулаками. Столи перевернулися, келихи розбилися. Люди закричали, сміх перетворився на рев. Удар меча зламав тишу, а потім ще один. Таверна вибухнула в хаосі.

Кайрон відступив на крок, дозволяючи їм нищити один одного. Він навіть не дістав зброю — просто спостерігав, як насіння, яке вони посіяли з Ліарією, дає свої перші плоди.

Коли бійка стихла, на підлозі лежали тіла. Ті, хто вижив, стояли задихані, із кров’ю на руках і в очах. Вони дивилися на Кайрона, наче на єдиного, хто залишився незаплямованим у цій різанині.

— Ви добре билися, — сказав він рівним голосом. — А тепер вибір простий: або ви йдете за мною, або гниєте тут, разом із ними.

Люди переглянулися. І в їхніх очах уже не було сумнівів. Вони кивнули.

У кутку Ліарія закрила книгу й повільно встала. Її каптур і далі приховував обличчя, але вона усміхалася.

Вони вийшли з таверни разом — пірат на чолі нових вірних людей і відьма, яку ніхто не помітив.

— Люди — це інструменти, — тихо сказала вона, коли вони опинилися надворі.

— А я люблю грати на них, — відповів Кайрон, і його усмішка сяяла, немов лезо кинджала.

Вітер з моря приніс запах диму й крові. Їхня перша гра вдалася.