Розділ 2. Угода в тиші

Море відбивало місяць, немов величезне дзеркало. Хвилі накочувалися на кам’яні сходи старого доку, який уже давно не використовували для кораблів. Тут пахло водоростями, сіллю й залізом — запахами, які Кайрон добре знав.

Він сидів біля невеликого вогнища, що потріскувало, кидаючи відблиски на його різьблені черевики та пояс, обвішаний зброєю. Розслаблено, але насторожено, він дивився на Ліарію. Вона розмістилася навпроти — темна фігура в плащі, в руках її книга, що світилася зсередини блакитним сяйвом.

Між ними був лише вогонь, і цього було достатньо: він відділяв їхні світи, але й об’єднував.

— Отже, — заговорив Кайрон, кинувши у вогонь трісочку, — ти хочеш, щоб ми стали союзниками.

— Не союзниками, — поправила вона. — Спільниками. Союзники ділять славу. Ми ж будемо ділити тіні.

Він нахилився вперед, спершись на лікоть. Його усмішка була ледь помітною, але в очах блищала насмішка.

— У тебе гарні слова, відьмо. Але я людина практична. Що ти можеш дати мені, крім красивих обіцянок?

Вона провела пальцем по сторінці книги. Символи ожили, викресавши у повітрі сяючий знак. Мить потому простір навколо них змінився: шум моря стих, а тіні на хвилину ніби зупинилися.

— Я можу дати тобі те, чого не дасть жодне золото. Напрямок. Ворогів, які знищать самі себе. І друзів, що навіть не знатимуть, що працюють на тебе.

Кайрон скосив очі на вогонь. Йому подобалися такі слова, але він ніколи не вірив одразу.

— А чого хочеш ти? — спитав він після паузи.

— Корабель, — відповіла вона просто. — І армію людей, які слухатимуть не серцем, а страхом. У мене є знання, але бракує сили, щоб використати їх.

Він розсміявся, тихо, але щиро.

— Тобі потрібні мої головорізи? Вони слухають мене лише тому, що знають: я переріжу горло будь-кому, хто стане на заваді.

— Ось чому вони й потрібні мені, — злегка всміхнулася Ліарія. — Я не з тих, хто бризкає кров’ю направо й наліво. Я працюю з тоншими нитками. Але нитки теж потребують важеля. Ти і є цей важіль.

Кайрон підняв голову, вдивляючись у нічне небо. Він любив ці миті — коли вирішується щось важливе.

— Тоді ми укладемо угоду, — промовив він нарешті. — Ти ведеш мене туди, де я здобуду більше, ніж просто золото. А я дам тобі свій корабель і своїх людей.

— Не просто людей, — м’яко додала вона. — Армію тіней.

Вогонь потріскував між ними. Ліарія витягнула руку з тонкими, майже прозорими пальцями. На її долоні світилася руна — символ обітниці.

— Доторкнись, і угода буде укладена.

Кайрон підняв брову.

— А якщо це пастка?

— Тоді ти вже загинув би, — спокійно сказала вона.

Він розсміявся вдруге й поклав свою долоню на її. Руна спалахнула яскраво-блакитним вогнем, і на мить їхні тіні злилися в одну.

— Домовились, відьмо, — сказав він.

— Домовились, пірате, — відповіла вона.

Книга в руках Ліарії сама відкрилася. На сторінці золотим сяйвом проступили нові слова: “Двоє стали одним у тіні. І світ уже не належить сам собі.”

Вітер подув сильніше, гасачи вогонь. Вони сиділи в темряві, дивлячись одне на одного, і в цій тиші вперше відчули: їхня угода — не просто слова. Це була обітниця, здатна змінити хід історії.