Розділ 1. Зустріч під повним місяцем

Місяць тієї ночі висів над морем, немов велике око, що не змигало. Його світло падало на руїни стародавнього храму, де ще відлунював шепіт минулих богів. Вітер розгойдував залишки колон, змушуючи їх співати, наче кам’яні органи.

Ліарія сиділа високо на арці, загорнувшись у темний плащ. Її довге біляве волосся сяяло у срібному сяйві, а в руках вона тримала книгу, яку звичайний смертний навіть не міг відкрити. Сторінки були живими: слова повільно текли по пергаменту, мінялися, перетікали одне в одне, ніби писалися знову й знову.

Вона знала, що він прийде. Передчуття було таким ясним, ніби це вже сталося. Вона бачила його постать у відблисках води, у візерунках вітру, у тіні власних думок. І все ж чекала.

Нарешті з темряви долинув голос:

— Гарне місце для зустрічі. Хоч і занадто театральне, як на мій смак.

Ліарія повільно підняла погляд. Унизу, біля сходів храму, стояв чоловік. Його руде волосся палало в місячному світлі, а в руці виблискував кинджал. Він тримав його невимушено, так, ніби це був звичайний келих вина чи перо для підписання контрактів.

— Я знала, що ти прийдеш, — відповіла вона спокійно, закриваючи книгу. — Але не знала, чи вийдеш живим.

Він засміявся тихо, низько, наче старий вовк.

— Ти погрожуєш мені?

— Я констатую факт.

Він зробив кілька кроків угору сходами. Його рухи були легкими, мов у того, хто не раз тікав від смерті й не звик боятися. Лише тоді він заговорив знову:

— Ти Ліарія, відьма з Північних земель. Та, що читає книги, котрі самі пишуться. Та, що керує чутками, ніби нитками маріонеток.

— А ти Кайрон, пірат без прапора. Той, кого жоден король не може купити й жодне море не може втопити. — Вона нахилила голову трохи вбік. — Ми знаємо імена одне одного. Це хороший початок.

Він піднявся до неї майже впритул, і місяць освітив його обличчя. Його очі були темні, але в них жевріла іскра — хитра, небезпечна, така сама, як у мисливця, що завжди знаходить здобич.

— Тоді скажи мені прямо, відьмо, — вимовив він, — навіщо ти мене чекала?

Вона усміхнулася так тонко, що навіть місяць міг сплутати цю усмішку з тінню.

— Бо наші інтереси збігаються.

Він примружився.

— А саме?

Ліарія відкрила книгу знову. Сторінки світилися блакитним сяйвом, і слова виводилися самі собою: “Там, де море зустрічається з небом, народиться союз, що перевершить королів і богів. Двоє стануть тінню над світом.”

Вона повільно підняла погляд.

— Ти жадаєш влади. Я теж. Але не тієї, що всі бачать. Не корон, не тронів, не титулів. Це для дурнів. Я говорю про іншу владу — ту, яку ніхто не помічає.

Кайрон присів навпочіпки поруч, втикаючи кинджал у щілину між плитами.

— Владу, що тримається на нитках?

— Саме так. Ми будемо тими, хто смикає за них.

Він замислився на хвилину. Місяць світив їм обом в обличчя, і в цій тиші було чути тільки шум моря та скрегіт старих колон, що хилилися від вітру.

— Ти хочеш сказати, — мовив він нарешті, — що ми могли б керувати світом, але так, щоб ніхто цього не знав?

— Ти швидко розумієш, — усміхнулася вона.

Він витяг кинджал зі щілини, повільно покрутив у руці, а тоді раптово простягнув їй рукоять.

— Тоді укладемо угоду, відьмо. Але знай: я не терплю зради.

Вона не злякалася. Поклала долоню на холодний метал, і книга в її іншій руці світилася ще яскравіше.

— Зрада неможлива, коли наші цілі однакові.

Він стиха засміявся і відпустив кинджал.

Так під місячним світлом було укладено угоду, яка мала змінити світ.

Вона — хранителька ілюзій.

Він — володар хаосу.

Разом вони ще не знали, що стануть тінню, під якою схиляться навіть королі.