Розділ 9: Дві смужки, що розкололи світ

Ранок зустрів Олесю холодною білизною кахлю у ванній кімнаті. Вона дивилася на невеликий білий пластиковий предмет у своїй руці так, ніби це була детонатор уповільненої дії. Дві чіткі, яскраві рожеві смужки.

— Ні... — тихий видих застряг у горлі.

Вона чекала цього моменту два роки тому, коли вони з Максимом лише почали жити разом. Тоді це здавалося б логічним завершенням їхньої ідилії. Але зараз, коли вона нарешті відчула смак справжньої сили, коли Артур повірив у неї, ця дитина здавалася не дарунком, а вироком її кар'єрі.

Олеся сіла на край ванни, обхопивши себе руками. Її нудило — і цього разу вже не від хвилювання перед інвесторами. Це була фізіологічна реальність, яку неможливо було ігнорувати.

«Що я скажу Артуру?» — перша думка була про боса, а не про батька дитини. Це усвідомлення вдарило її сильніше, ніж сам тест. Вона боялася не втратити Максима, вона боялася втратити повагу в очах людини, яка щойно назвала її "душею проєкту". Артур не терпів слабкості. Для нього декрет був би синонімом капітуляції.

Об одинадцятій вона вже була в офісі. Попри дозвіл Артура прийти пізніше, вона не могла сидіти вдома. Порожнеча квартири тиснула на неї, нагадуючи про Максима, який мав повернутися сьогодні ввечері.

Вона намагалася зосередитися на кресленнях, але лінії розпливалися. Кожен запах у «Vertex Design» став ворогом: аромат свіжозмеленої кави, парфуми секретарки, навіть запах паперу з принтера викликали напади нудоти.

— Міс Вороніна, зайдіть до мене, — голос Артура по внутрішньому зв’язку пролунав несподівано різко.

Олеся випрямилася, поправила піджак, намагаючись надати обличчю вигляду впевненої професіоналки, і зайшла до кабінету.

Артур стояв біля макета «Східної Брами». Він виглядав енергійним, зарядженим вчорашнім успіхом.

— Олесю, інвестори підтвердили фінансування першої черги. Ми починаємо будівництво на місяць раніше, ніж планували. Це означає, що наступні пів року ви будете жити на об'єкті. Наради, авторський нагляд, щоденні звіти. Ви готові до такого темпу?

Він подивився на неї своїм проникливим поглядом, і Олеся відчула, як холодний піт проступив на лобі. Пів року. Саме стільки в неї залишалося до того, як її стан стане очевидним для всіх.

— Так, звичайно... — голос прозвучав трохи хрипко.

Артур підійшов ближче. Його очі звузилися.

— Ви знову бліда. Ви впевнені, що вчорашнє нездужання було просто втомою? Якщо ви захворіли, скажіть зараз. Мені потрібен лідер, який не впаде посеред забігу.

Це був момент, коли вона могла все розказати. Могла сказати: «Я вагітна». І все б закінчилося. Він би, ймовірно, зняв її з проєкту, призначив би помічницею і знайшов би когось іншого. Але вогонь амбіцій усередині неї виявився сильнішим за чесність.

— Все гаразд, Артуре. Просто погано спала. Я впораюся.

— Добре. Бо я розраховую на вас. Ви — єдина людина в цій компанії, яка розуміє цей проєкт так само, як я. Не підведіть мене.

Він знову торкнувся її плеча — короткий, підбадьорливий жест, який для Олесі став справжнім випробуванням. Вона відчула таку глибоку провину, що їй захотілося втекти. Вона зраджувала його довіру кожною секундою свого мовчання.

Вечір приніс нове випробування. Максим повернувся.

Він зайшов у квартиру з великим букетом її улюблених жовтих тюльпанів. Його обличчя було світлим, він виглядав готовим до примирення.

— Олесю, я багато думав, — почав він, ставлячи сумку. — Я був неправий. Я не повинен був тиснути на тебе. Твій успіх — це наш успіх. Давай просто... почнемо цей етап разом. Без сварок.

Він підійшов і міцно обійняв її. Олеся вдихнула запах його куртки — запах вітру і спокою. Їй так хотілося просто розплакатися і розказати про дитину. Але перед очима стояв Артур і макет «Східної Брами».

— Максиме, нам треба поговорити, — прошепотіла вона.

— Я знаю, люба. Але спочатку — вечеря. Я привіз від мами домашні пироги.

Олеся подивилася на пироги, і нудота знову підкотила до горла. Вона зрозуміла, що більше не може мовчати.

— Я вагітна, Максиме.

Тиша, що настала, була настільки густою, що її можна було різати ножем. Максим завмер. Його руки повільно опустилися. На його обличчі промайнула ціла гама емоцій: невіра, шок, а потім — дика, нестримна радість.

— Ти серйозно? Олесю... Це ж... Це ж неймовірно!

Він підхопив її на руки і почав кружляти по кімнаті. Він сміявся, цілував її, говорив про те, як вони облаштують дитячу, як він буде допомагати. Його кохання зараз сяяло яскравіше за сонце.

— Тепер все зміниться, правда? — вигукнув він. — Ти підеш з тієї каторги, ми відкриємо нашу студію, ти будеш більше відпочивати...

Олеся відчула, як її серце крижаніє.

— Ні, Максиме. Я не піду. Я щойно очолила проєкт життя.

Радість на обличчі Максима почала згасати.

— Ти знущаєшся? Ти збираєшся працювати на будівництві з дитиною під серцем? Заради Ковальського?

— Не заради нього! Заради себе!

— Ні, Олесю. Це вже не кар'єра. Це зрада нашої сім'ї. Ти вибираєш його ідеї замість нашої дитини.

В цей момент телефон Олесі на столі завібрував. На екрані висвітилося ім'я: Артур.

Обидва подивилися на гаджет. Це був момент істини. Максим чекав, що вона не візьме слухавку. Але Олеся, немов загіпнотизована, простягнула руку до телефону.

— Я мушу відповісти, — сказала вона, уникаючи погляду Максима. — Це по роботі.

Вона вийшла в іншу кімнату, залишивши батька своєї дитини наодинці з його розбитою радістю. Вона зробила свій вибір, ще не знаючи, що ця зрада — лише перша у довгій черзі подій, які приведуть її до краху всього, що вона будувала.