Розділ 6: Вибір між Світлом і Тінню

Олеся відчувала себе розірваною навпіл. Після поїздки з Артуром вона була настільки натхненна, що одразу ж кинулася до роботи, ледь прийшовши додому. Вона працювала над переосмисленням свого проєкту, використовуючи знання про рельєф та освітлення, отримані від боса. Кожне креслення, кожен розрахунок тепер мав для неї глибший сенс. Вона відчувала, що досягла нового рівня професіоналізму, але ця перемога коштувала їй спокою.

Максим прокинувся, побачив її за ноутбуком і розчаровано зітхнув.

— Ти обіцяла, що ми поїдемо до моїх батьків сьогодні. Ти казала, що повернешся додому і відпочинеш.

Олеся підвела голову. Вона бачила його біль, і це ранило її, але зупинитися вона не могла. Їй здавалося, що якщо вона зараз припинить, то втратить той імпульс, який дав їй Артур.

— Я пам'ятаю, Максиме, і мені дуже шкода. Але я не можу кинути це зараз. Я бачила ділянку. Я знаю, що робити. Якщо я не закінчу це сьогодні, завтра почуття реальності зникне, і я знову буду працювати з "плоскими" ідеями.

— Ти знову цитуєш його, — Максим сів поруч на дивані. — Ти постійно цитуєш Артура. Ти знаєш, що я не проти твоєї роботи, але мені здається, що ти переносиш свою одержимість на нього.

Він був справедливий. У її голові постійно лунав його голос, його раціональні поради, його жорстка, але чесна критика.

— Я цитую того, хто знає, що говорить. Він геній, Максиме. Це шанс, який випадає раз у житті, — вона намагалася виправдатися, але слова звучали непереконливо.

— А наше кохання — це не шанс? Ми два роки будуємо щось своє, а тепер ти готова це проміняти на похвалу боса?

Його голос був тихим, але рішучим. Уперше Олеся зрозуміла, що її професійна захопленість сприймається Максимом як особиста зрада. Зрада їхнього спільного, легкого, світлого світу.

— Це не проміняти! Я хочу бути гідною тебе, гідною наших планів. Я хочу бути найкращою.

— Ти найкраща для мене і без Ковальського. Мені потрібна ти, а не найкращий архітектор України. — Він обійняв її, і це обійми були м’якими, знайомими, але Олеся відчула себе у них неспокійно.

Максим вирішив взяти ініціативу в свої руки, щоб повернути її до їхнього світу.

— Добре. Ніяких батьків, ніякої роботи. Сьогодні у нас — «вечір відновлення зв'язку». Я приготую пасту «Карбонара», як ти любиш. Ми подивимося той дурний фільм про драконів, і ти забудеш про всі свої "плоскі" ідеї. Згода?

Олеся зітхнула, відчуваючи величезну провину.

— Згода, Максиме. Згода.

Вона закрила ноутбук. Вони приготували пасту. Вони сміялися, обговорюючи Максимові витівки в офісі та його плани поїздки до батьків наступного тижня. Все було, як завжди: тепло, комфортно, просто. Це було їхнє кохання.

Але коли вони сиділи, обійнявшись, дивлячись фільм, Олеся подумки робила розрахунок кутів падіння світла у вестибюлі «Східної Брами». Вона уявляла, як би Артур критикував акторську гру головного героя, як він би сказав, що їхня кухня, хоч і затишна, але неефективна з точки зору просторового планування.

Вона обіймала Максима, а думала про боса. І це було найгірше. Це була справжня, внутрішня зрада.

Наступного ранку вона прийшла на роботу рішуче. Вона допрацювала концепт, інтегрувавши всі правки Артура, і внесла туди частинку свого, романтичного погляду, змусивши його працювати на функціональність.

Вона пішла до кабінету боса з тремтінням. Секретарка провела її.

Артур сидів за столом, вивчаючи креслення. Він підняв очі, і цього разу в них не було ні холоду, ні розчарування. Лише зосередження.

— Сідайте, Олесю.

Він проглянув її презентацію. Кожна сторінка була відточена, як діамант. Кожен аргумент був підкріплений економічними та інженерними розрахунками.

— Ви взяли мою критику і зробили з неї перевагу, — сказав він, киваючи. — Ваше озеленення тепер не просто гарне, воно працює на екологію будівлі. Ваша скляна стеля — тепер частина системи енергозбереження. Це ідеально.

Олеся відчула такий прилив радості, який не дарували їй жодні слова кохання від Максима. Це було визнання її інтелекту, її сили.

— Дякую, Артуре Володимировичу.

— Не дякуйте. Це ваша робота. — Він підвівся, підійшов до панорамного вікна і вказав на місто, що лежало під ними. — Цей проєкт тепер ваш, Олесю. Ви будете керувати його втіленням. Ви будете представляти його інвесторам.

Він зробив її, новачка, керівником найважливішого проєкту компанії. Це було нечувано.

— Але... я ж лише два тижні працюю тут...

— Це не має значення. Я бачу ваш потенціал. І я довіряю лише результату. Тепер ви — обличчя «Східної Брами». Це величезна відповідальність. Не підведіть мене.

Він знову став суворим босом. Але Олеся вже знала, що за цим суворим фасадом ховається людина, яка пережила зраду і тепер шукає лише ідеальний результат. І вона стала частиною цього результату.

Коли вона вийшла з його кабінету, колеги дивилися на неї з подивом і заздрістю. Вона знала, що відтепер її життя змінилося назавжди. Вона стала частиною світу Артура.

Але, спускаючись на ліфті, вона несподівано згадала: вона не зателефонувала Максиму і не сказала, що не поїде до його батьків. Вона так захопилася успіхом, що забула про своє справжнє кохання. Це була зрада, яка, як вона відчувала, матиме свої наслідки.