Розділ 5: Світанок за Містом

О сьомій ранку біля під'їзду Олесі чекав матовий чорний автомобіль. Це був не просто автомобіль, а тихий, потужний витвір інженерного мистецтва, що гармонійно контрастував із сірим світанком. Артур Ковальський сидів за кермом. Він не був у діловому костюмі, як завжди; на ньому був темно-синій кашеміровий светр і штани чинос. Цей одяг робив його менш офіційним, але не менш владним.

Олеся сіла на переднє сидіння. У салоні пахло шкірою та тим же, ледь вловимим, дорогим одеколоном.

— Доброго ранку, Артуре Володимировичу, — сказала вона, міцніше стискаючи папку з картами.

— Доброго, міс Вороніна. Можемо обійтися без офіціозу, поки ми не в офісі. Просто Артур, — його голос був м'яким, але в ньому не було звичної теплоти Максима. Це була виважена ввічливість.

— Тоді просто Олеся, — погодилася вона, відчуваючи, як прискорено б’ється її серце.

Вони виїхали з міста. Небо почало світлішати, розкриваючись від сірих до ніжно-рожевих і помаранчевих відтінків. Спочатку вони обговорювали лише проєкт. Артур докладно пояснював, чому він вибрав саме цю ділянку, які були проблеми з ґрунтом, і як важливо інтегрувати будівлю у природний ландшафт. Він говорив про архітектуру з пристрастю, яка здивувала Олесю. Це була не просто робота; це було його життя.

— Ви дуже захоплені цим, — зауважила вона.

Артур трохи усміхнувся, і це була перша справжня, неділова усмішка, яку вона бачила. Вона була швидкоплинна, але вражаюча.

— Це мій єдиний спосіб спілкування зі світом. Я створюю те, що буде стояти, коли я піду. Це мій слід. А ви? Чому ви стали архітектором?

Олеся на мить замислилась. Зазвичай це питання викликало у неї розповіді про бабусині креслення та мрії про сімейну студію з Максимом. Але зараз, поряд з Артуром, ця історія здавалася занадто простою і наївною.

— Я люблю створювати простір, де люди будуть щасливі. Місце, де вони будуть почуватися затишно і в безпеці.

— Безпека, — повторив він. — Цікаво. Ви шукаєте безпеку у просторі, а не у стосунках?

Це було несподіване, надто особисте запитання. Вона відчула, як її щоки спалахнули.

— У стосунках у мене є... кохання. Максим. Він мій хлопець, — вона відчула потребу підкреслити це, ніби захищаючись.

— Я бачив, — голос Артура став більш нейтральним. — Він здається... легким.

— Він дає мені те, що потрібно. Рівновагу. Не всі повинні бути такими... інтенсивними, як ви.

Артур різко вивернув кермо, оминаючи вибоїну.

— Інтенсивність — це синонім результату, Олесю. Легкість — це синонім зупинки. Ви, безсумнівно, талановиті, але ви боїтеся відпустити легкість. А страх зупиняє розвиток.

Він поставив діагноз її життю, дивлячись на дорогу. Це було жорстоко, але в цьому була дивна, приваблива правда.

— А ви? У вас є рівновага? — запитала вона, не стримавшись.

Артур знизав плечима.

— Рівновага — це міф. Є лише робота і... тиша. Моя дружина залишила мене п’ять років тому. Вона хотіла «легкості». Я не міг їй її дати. Тому я не шукаю цього.

Олеся була шокована його відвертістю. Він, такий закритий, такий холодний бос, щойно розповів їй особисту історію, яку, напевно, знала лише його секретарка. Вона відчула, як їхня розмова перетнула невидиму межу. Це було не професійне спілкування; це було відкриття, яке створювало емоційну близькість. Не кохання, але глибоке розуміння.

— Мені шкода, Артур.

— Не варто. Це був її вибір. Вона не витримала моєї інтенсивності, як ви її назвали. Вона хотіла життя без дедлайнів. — Він глянув на неї. — Я сподіваюся, Максим зможе дати вам це. Якщо ви цього дійсно хочете.

Вони приїхали на об’єкт. Схід сонця заливав пагорби золотим світлом. Стоячи на цій відкритій, чистій землі, Олеся відчула прилив енергії. Артур показав їй, як сонце рухається схилом, як це вплине на тіні і освітлення будівлі. Вони провели там дві години, повністю занурені в архітектуру, обмінюючись ідеями та кресленнями.

На зворотному шляху вони майже не говорили, але мовчання було іншим — не напруженим, а наповненим спільною творчою енергією. Коли Артур привіз її додому, було майже одинадцята.

— Дякую, Артур. Я отримала більше, ніж могла сподіватися, — щиро сказала вона.

— Робота — це завжди більше, ніж ви сподіваєтеся, якщо ви справді її робите, Олесю. Чекаю на оновлений концепт.

Він поїхав. Олеся зайшла у квартиру. Максим спав, обійнявши подушку. Його світ був теплим, затишним, передбачуваним. А світ Артура був холодним, блискучим і сповненим небезпечної інтенсивності.

Вона подивилася на себе у дзеркало. У її очах горів вогонь, якого не було вчора ввечері. Це був вогонь амбіцій, що змішався з незрозумілою тягою до Артура. Вона розуміла, що це початок емоційної зради своєму коханню з Максимом. Вона почала шукати тепло не в ньому, а у своєму босі, у його визнанні та його інтенсивності. І це було набагато небезпечніше, ніж будь-яка фізична невірність.