Розділ 3: Піцерія на Запорізькій

Вони залишили офіс вже пізно, коли місто під яскравими ліхтарями здавалося чорно-синім акваріумом. Максим викликав таксі, і вже за п'ятнадцять хвилин вони сиділи не в піцерії на Запорізькій, як планували, а в їхньому улюбленому маленькому кафе на Андріївському узвозі, де завжди грав тихий джаз і пахло свіжою випічкою.

— Я повинен вибачитися, — почав Максим, наливаючи їй вино у келих. — Ти так старалася, а я приперся з піцою і зіпсував тобі цей важливий момент.

Олеся зігріла руки об келих. Вона відчувала втому, але й неймовірне задоволення.

— Нічого ти не зіпсував. Навпаки, ти врятував мене від перетворення на робота. Я б сиділа там до ранку, якби ти не прийшов.

— Бачиш? Ти — моя героїня, а я — твій рятівник від корпоративної нудьги. — Він усміхнувся.

Їхнє кохання було збудоване на цій легкій, безтурботній взаємодії. Максим завжди знав, як розслабити її, як змусити забути про дедлайни та вимогливих клієнтів. Він бачив життя як гру, і Олеся була щаслива бути його партнером у ній.

— Ти чув, як він мене похвалив? — Олеся не могла приховати гордості. — "Геніально".

— Я чув, — Максим знизав плечима. — І це круто, чесно. Але не роби з цього культу. Артур Ковальський — успішний, тому що він жорсткий. Він не може бути м'яким, бо це його робота. Не ідеалізуй його, Олесю.

— Я не ідеалізую. Я просто поважаю його професіоналізм. Він бачить деталі, які інші ігнорують. Він...

— Він твій бос, — договорив Максим м'яко, але твердо. — І він не має права втручатися у наш час. Ти завтра йдеш до нього о дев'ятій, і це вже неприємно. Ти ж знаєш, що я хотів поїхати завтра зранку до батьків, а тепер доведеться перенести.

Олеся відчула укол провини. Вона й справді була настільки захоплена роботою, що забула про їхні спільні плани.

— Пробач, Максиме. Я зовсім забула. Може, поїдемо завтра після моєї зустрічі? Ми повернемося пізно, але це буде наш час.

— Гаразд, — він легко стиснув її руку. — Ти знаєш, як я тебе кохаю. Просто мені не подобається, коли твоя робота забирає тебе цілком. Ти ж обіцяла не ставати офісним зомбі, як усі.

Вона обіцяла. Вони мріяли про власну маленьку студію, про подорожі та свободу. Але робота у «Vertex Design» була не лише роботою, це був крок до їхньої мрії.

— Я обіцяю, це останній ривок. Ковальський захотів концепт швидко, щоб протестувати мене. Я його пройду, і все буде легше.

Вони говорили про свої плани, про ремонт у їхній орендованій квартирі, про кота, якого вони хотіли завести. Це було їхнє ідеальне, затишне кохання, таке просте і зрозуміле. Тут не було місця для напруги, таємниць чи зради.

Наступного ранку Олеся прокинулася з легким хвилюванням. Максим вже поїхав за ранковими круасанами, залишивши їй записку на холодильнику: «Успіху, генію! Нехай твій бос побачить ідеал. Чекаю на тебе ввечері. Твій М.»

Вона одягла строгий, але елегантний костюм, зібрала волосся у високий хвіст і попрямувала до офісу. О дев'ятій ранку «Vertex Design» був ще тихим.

Кабінет Артура Ковальського знаходився на найвищому поверсі. Коли вона підійшла до його дверей, секретарка, холодна, як крига, кивнула їй.

— Він чекає.

Кабінет був величезний, із панорамними вікнами, які відкривали вид на все місто, що прокидалося. Стіл Артура був із темного дерева, абсолютно порожній, окрім ноутбука та графічного планшета. Сам Артур стояв біля вікна, обличчям до міста, і коли він повернувся, Олеся відчула, що її серце пропустило удар.

Він був не просто одягнений у костюм, він був втіленням цього костюма — ідеально випрасуваного, дорогого, що підкреслював його статуру.

— Сідайте, міс Вороніна, — він вказав на стілець.

— Я принесла начерки озеленення, — вона поклала на стіл свій планшет, намагаючись не тремтіти.

Артур сів навпроти неї. Тепер вони були лише удвох, і ця близькість була більш напруженою, ніж її вчорашнє публічне приниження.

— Я переглянув ваш концепт ще раз вночі, — Артур схрестив пальці на столі, його погляд був зосередженим і глибоким. — Він дуже сильний, але він... романтичний.

Олеся здивовано підняла брову.

— Романтичний? Я думала, ви цінуєте естетику.

— Естетику, що продає. Міс Вороніна, «Східна Брама» — це проєкт для інвесторів, які хочуть бачити ефективність, а не мрії. Ваше озеленення гарне, але воно надто дороге в обслуговуванні.

Він відсунув її планшет і підсунув свій. На екрані з'явився її ж концепт, але з мінімальними, ледь помітними змінами. Він замінив деякі види рослин, трохи змінив кут скляного даху, щоб оптимізувати сонячне освітлення і, відповідно, зменшити витрати на електрику.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, що таке робота у великому бізнесі. Тут краса має бути економічно виправданою. Або вона нічого не варта. Ось тут, — він вказав на невелику ділянку. — Вам варто подумати не про те, що гарно, а про те, що функціонально.

Він говорив з нею не як з підлеглою, а як з партнером, пояснюючи філософію свого успіху. В його очах не було презирства, а лише гострий, інтелектуальний інтерес. Це було зовсім інше тепло, ніж те, яке дарував Максим. Воно було сухе, раціональне, але неймовірно сильне.

Вони проговорили годину. Коли вона вийшла з кабінету, вона відчувала себе виснаженою, але натхненною. Артур Ковальський був генієм, і працювати з ним було честю. Вона зрозуміла, що для нього кохання і зрада — це слова, які не мають жодного стосунку до роботи. І саме в цьому відчутті його відстороненості та сили крилася його небезпечна привабливість.

Вона вже майже забула, що Максим чекає на неї вдома, готовий до поїздки до батьків. Вона просто хотіла повернутися до свого столу і втілити нові правки у своєму концепті. Бос кинув їй новий виклик, і вона не могла його проігнорувати.