Моя реальна історія з життя про те як я стала косплеєром

Весна 2023 року. Я, Уляна Саммерс, сиділа, загорнувшись у плєд, і гортала серії "Наруто". Екран світився, а я не могла відірвати очей від нього — Орочімару. Цей загадковий, харизматичний шинобі з пронизливим поглядом зміїних зіниць і довгим, як ніч, волоссям. Щось у ньому резонувало зі мною, ніби дзеркало показало мою власну тінь. "Чекай-но, — подумала я, — це ж наче я, тільки з магією і без морального компаса!" 

Тоді я ще не знала, що таке косплей. Слово звучало як щось із паралельного всесвіту, де люди перевтілюються в героїв і живуть їхніми історіями. Але Орочімару не давав мені спокою. 
Я роззирнулася по кімнаті: бежева туніка, чорний гольф, і моя власна грива темного волосся, яке, якщо примружитися, виглядало майже як у нього. "Чому б не спробувати?" — шепотів внутрішній голос, і я піддалася.

Мій перший "косплей" був радше експериментом, ніж шедевром. Я витягла з шафи щось, схоже на його кімоно, натягнула гольф, і, звісно, не обійшлося без фотошопу. У дзеркалі я бачила Уляну, але на екрані — Орочімару, з його холодною посмішкою і таємничим поглядом.
 Я завантажила фото в інтернет, тримаючи подих. "А що, якщо це смішно виглядає?" — крутилося в голові. Але коментарі посипалися: "Це ж він! Як ти це зробила?" 

Той момент став моїм порталом у світ косплею. Я зрозуміла: це не просто костюми. Це магія перевтілення, коли ти можеш стати ким завгодно — від шинобі до чарівника, від героя до лиходія. Орочімару був моїм першим кроком, моїм темним провідником у цей світ. І хоча мій перший костюм тримався на як-небудь й ентузіазмі, я знала: я хочу бути косплеєром. Хочу творити, втілювати, дивувати. І, можливо, одного дня хтось побачить мій косплей і подумає: "Чекай-но, це ж наче я!"

Після мого першого "фотошопного" Орочімару я поринула у світ косплею з головою. Я гортала форуми, дивилася туторіали на YouTube і розглядала неймовірні роботи інших косплеєрів. Це було як відкрити двері до іншого виміру, де можливо все — від магії до шинобі. 
Я твердо вирішила: хочу створювати щось справжнє, щось, що змусить людей сказати: "Це ж він!" І моїм наступним героєм став Какаші Хатаке — загадковий, спокійний, але з іскрою гумору, якого я обожнювала в "Наруто".

Цього разу я підійшла до справи серйозно. Замовила сріблясту перуку, яка мала вигляд, ніби Какаші щойно вийшов із битви. Жилетку шинобі я знайшла в інтернеті, але костюм вирішила трішки заморочитись сама. Це було моєю посвятою в косплей. Особливою гордістю стали нашивки на рукавах: я замовила їх у талановитої майстрині, яка вклала в них душу, і кожна деталь кричала "Конoхa". Пов’язка на лоб, маска, рукавички — я продумала все. Але найепічніша битва була ще попереду: перука і лінзи.

Вкласти перуку самотужки? Дві години суцільної боротьби! Я крутилася перед дзеркалом, намагаючись приборкати сріблясті пасма, які норовили стирчати, як у якогось аніме-панка. 
Але лінзи… О, це був справжній квест. Я ніколи раніше не носила контактних лінз, і перша спроба була схожа на сцени з комедії: я, з червоними очима, намагаюся "прицілитися" лінзою, а вона тікає, як жива. Пів години тренувань, кілька сльозинок і безліч сміху — і ось я нарешті стала Какаші, з його фірмовим поглядом одного ока.

Моя тодішня подруга, фотографка, була єдиною, хто підтримав мене в цьому божевіллі. "Уляно, ти виглядаєш так, як ніби із аніме вистрибнула!" — сміялася вона, заряджаючи камеру. 
Ми вирушили на фотосесію в місто. Люди на вулиці витріщалися, шепотілися, хтось навіть показував пальцем. Але нам було байдуже — ми жартували, що я ось-ось використаю Шарінган, і реготали, коли я випадково зачепила пов’язку об гілку. Єдиною ложкою дьогтю стала та сама пов’язка: вона так стиснула голову, що я відчула себе, ніби мене атакував гендзюцу. Довелося зробити паузу, щоб не знепритомніти прямо в образі.

Коли ми переглянули фото, я ахнула. На них був не просто я — там стояв Какаші Хатаке, із його спокійною впевненістю й ледь помітною посмішкою під маскою. 
Я виклала знімки в мережу, сподіваючись на шквал захоплення. Але, як це буває з новачками, лайків було… скажімо, скромно. Та я не засмутилася. Какаші — мій улюблений косплей, недооцінений, але рідний. Він навчив мене, що косплей — це не про кількість лайків, а про те, як ти проживаєш свого персонажа. І я знала: це тільки початок моєї шинобі-пригоди.

...

Фотосесія Какаші у червні 2023 року запалила в мені вогник, який уже не гаснув. Я зрозуміла, що косплей — це не просто хобі, а цілий світ, де я можу бути ким завгодно. І ось, гортаючи Instagram спекотного літнього дня, я натрапила на рекламу, яка змінила все: аніме-фест від Hebi Hebi у моєму рідному Івано-Франківську! 3 серпня, зовсім скоро. 
Серце закалатало — це ж мій шанс! Я, початківець-косплеєр, мріяла відчути атмосферу фестивалю, де всі такі ж "божевільні" на аніме, як я. Але часу було обмаль, а в костюмі Какаші в літню спеку я б розтанула, як морозиво на сонці.

І тут, ніби знак долі, я згадала нещодавно переглянутий перший сезон "Людини-бензопили". Макіма. Її холодна харизма, пронизливі жовті очі, руде волосся, зібране в акуратну косу — це було воно! 
Вона ідеально пасувала: стильна, сильна і, що важливо, її костюм не вимагав п’яти шарів одягу. Я швидко замовила руду перуку і жовті лінзи з Китаю, молячись, щоб посилка встигла приїхати. У шафі знайшлася ідеальна база: чорні класичні штани, біла сорочка, краватка і класичне взуття. Це було так, ніби гардероб сам шепотів: "Ти народжена для цього косплею!"

Перука приїхала за два дні до фесту — я видихнула з полегшенням. Вкласти її було на диво легко: заплести косу, як у Макіми, виявилося простіше, ніж приборкувати сріблястий хаос Какаші. 
Мої навички професійного макіяжу стали в пригоді: я підкреслила очі, щоб вони виглядали так само гіпнотично, як у героїні, і додала ледь помітну посмішку, яка кричала "Макіма". Лінзи, щоправда, знову влаштували мені випробування, але цього разу я була готова — кілька хвилин боротьби, і я дивилася на світ очима диявольської контролерки.