Розділ 4

Ірина

Мій ранок розпочався жахливо. Бляха, вбийте мене якщо я знову вип'ю! Мені просто хотілося заснути, та прокинутися десь під вечір. І так і було в моїх планах, принаймні доти, доки я не побачила повідомлення на своєму телефоні. 

Дмитро... Вчорашню ніч, не буду навіть згадувати. Присягаюся, всі думки які є зараз у мене в голові, приходять до мене самостійно. Стріть мені пам'ять, і я буду самою щасливою людиною на цій землі! 

Повідомлення від контакту «Діма»

Відкрити 

Проігнорувати

І бляха, так! Я натиснула відкрити! Вбийте мене, допоки я це не зробила сама. 

— Зустрінемося сьогодні о 14, є дуже важлива розмова. Не приїдеш, приїду сам, але гірше зробиш собі ж. — Дмитро. 

Це, що жарт? Я сміюся сама до себе. Він мені погрожує? Смішно. 

— Ти мені зараз погрожуєш? Мені здається, ми вчора про все поговорили. Більше спільних тем, у нас немає. 

Прочитано. 

І знаєте, що? Вірно! Він мене проігнорував! Навіть не відповів на моє повідомлення. Та й до біса його! 

 Гаразд, відповів. В наступну секунду мені надійшла адреса — місце нашої зустрічі. Чорт, цю гру веду явно не я. 

Я пішла збиратися. Не те, що я хочу зробити йому послугу, явитися до нього, а просто моя «дівоча» цікавість, взяла верх наді мною. Ми дівчата, інколи, дивні. Погодьтеся? 

Їсти мені не хотілося зовсім. Та і тим більше, ми зустрінемося у хорошому кафе. Тому, якщо я захочу поїсти, мені навіть Діма не завадить. Я випила склянку води з лимоном, адже вона як ніколи освіжає, а прокинутися мені зараз — дуже складно. 

На вулиці було холодно, тому я одягнулася тепло, але красиво. Довга атласова спідниця, в'язане худі, та довге пальто чорного кольору. Зробила собі легкий макіяж очей, та підвела собі губи червоною помадою.  Не буду брехати, але виглядала я просто відмінно. 

Викликала собі таксі, та направилася до місця зустрічі. Сказати чесно, я хвилювалася, згадуючи нашу вчорашню розмову, ця буду багатозначною. Поглянула на годинник. Запізнююся. Але нехай чекає на мене. 

Я зайшла у приміщення, чоловік сидів за столиком. У кафе панує затишна і тепла атмосфера: приглушене світло створює м’який напівморок, а свічки на столах додають романтики. Ледь чутно грає джазова музика, яка спонукає до спокою і роздумів. Аромати свіжозвареної кави й теплого хліба змішуються, викликаючи відчуття домашнього затишку. 

— Не виглядаєш на людину, яка пізно встала. — говорить Діма коли я підійшла до нього. — Чому запізнюємося?

— Говори швидше, у мене мало часу. — Саркастично посміхаюся. 

— Треба поговорити про те, що я тобі пропонував учора. — береться він одразу за справу. 

Легко. Але не зімною. Діма...

— Ти мені щось вчора пропонував? — Роблю здивоване обличчя. 

— Іро.... — Сердито та піднімаючи одну брову, говорить він. 

Гаразд. Зімною. 

— Що ти хочеш від мене почути? — питаю я, та ліниво спираюся на спинку стільця. 

Він мовчить. Я не можу зрозуміти, чому це питання звучить так важко, чому мої слова зараз важать більше, ніж я готова визнати.

— Так чи ні. — Сухо, але твердо та ясно, запитує він. 

— Ні. 

Супер. Я думала з ним буду складніше. А він навіть запитав чи цього хочу я, невже так легко здасться? Але чому я так переймаюся? Все йде так як планувала, навіть краще. 

— Гаразд, — він замовкає на декілька секунд. — я складу договір, і ти його підпишеш. 

— Який договір? — Здивовано перепитую я.

— Шлюбний, маленька. — він хитро посміхається та дивиться переможним поглядом. — Шлюбний. 

Я дивлюсь на нього, відчуваючи, як холодні хвилі наповнюють мене зсередини. Він запитав, чи я цього хочу, і я сказала, що ні. Але, схоже, його слова не мають жодного значення. Він просто продовжує, наче не чув мене зовсім. 

І яка до біса маленька?

— Ти серйозно? — вивіряється з моїх уст, і я не можу приховати гіркоту. — Ти питаєш, чи хочу я цього, а потім робиш все одно по-своєму? Як це розуміти?

— Вважай, що я запитав, лише для формальності. — Він посміхається, та уважно дивиться мені в очі.

Бляха, я так просто не підкорюся йому. 

— А я для формальності скажу тобі... “Так“. — ми уважно дивимося один - на-одного. — А пізніше, нічого. Не. Підпишу. 

— Ти все одно підпишеш, Іро, — каже Дмитро з холодною посмішкою, не відводячи погляду. — Якщо не зараз, то пізніше.

Він зараз це серйозно? Думає, що я буду робити все, що йому заманеться? Бляха. Питання для чого, чи заради чого? Скотина. 

— Не будеш мене змушувати, Діма. Я зроблю це тільки, якщо сама цього захочу.

— Я допомагаю тобі, а ти мені. Іро, це всього навсього штамп у паспорті. Між нами нічого не буде!

«Нічого» — повторюю я. 

— Саме так! У кожного буде своє особисте життя! Я не буду тебе чомусь примушувати, так само, як і ти мене. Просто допомога. 

— Просто штамп. — Доповнюю я. 

— Радий, що ти це зрозуміла, Іро. 

Так, він знову виграв! Бляха, чому я на це погодилася? Так, мені потрібна ця роль, адже я так довго йшла до цього, але ж не виходити заміж заради цього. Хоч це і фіктивно, але десь в моїх словах, є доля правди. 

— Ніяких поцілунків, обіймів, ревностів! Є ти, але окремо є і я. Ми різні люди, яких буде пов'язувати лише підпис в документі, та бажання.... 

— Кохання? — Сміється Дмитро, та споглядає на мене. 

— Допомогти, дурак! — Господи, як я його маю витримати?