Розділ 3

Ірина

У мене просто не має слів. Господи, це ж сон, правда? Я занадто багато випила та просто сплю! Бляха, саме так, я сплю!

Діма - це людина, яку я не розумію до кінця. Його пропозиція вибиває мене з колії. Я просто дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи він взагалі серйозно. Здавалося б, Діма здатний видати щось таке лише з іронією, але зараз у його очах я бачу тільки впевненість.І від цього мене охоплює ще більше здивування. Я ловлю себе на тому, що навіть не знаю, що відповісти — просто дивлюся на нього і намагаюся усвідомити, що ця пропозиція насправді реальна.

— Ти жартуєш? Правда? — я сміюся від нервів. — Ти щось пив?

— А схоже на те, що я жартую? — відповідає чоловік, піднімаючи одну брову. 

— Ми ж навіть не... 

— Не знайомі? — закінчує він за мене. — Можливо, але це ще краще. Чим менше знаємо один —  одного, тим менше шансів прив'язатися. 

У його словах — це звучить так просто, але ж насправді, він навіть не уявляє, як нам буде складно обом. Але якщо чесно, цього не уявляю навіть я сама. 

— Навіщо — це тобі? — Запитую я, та дивлюся на нього. 

— Для бізнесу. — Коротко відповідає він. 

Ми мовчемо декілька хвилин, але я наважуюся знову розпочати дорогу, адже їхати нам ще доволі довго. Та і ця пропозиція.... Вона збила мене з пантелику. 

— Чому саме я? — питаю я,  дивлячись на нього з відтінком сумніву в очах.

— Бо, здається, ти й не проти іноді вдавати те, чого насправді немає. Ти ж не проти грати роль, Ірино? Зрештою, це не так уже й відрізняється від того, як ти звикла вести себе з іншими. — Він говорить ці слова, та посміхається. 

— Що ти хочеш сказати, що я.... ? — Я різко повертаюся до нього, мої очі палають від гніву, а щоки гаряче палають від сорому та обурення. Я не можу більше стримувати себе. Мій голос звучить різко і пронизливо.

— Я цього не говорив, кожен думає в силу свого досвіду та бажань. І не потрібно робити драму з кожної дрібниці. Ти мені не цікава в тому сенсі. Ти просто потрібна. Тому й запропонував. Нічого особистого.

Я відчуваю, як серце б’ється в скронях, а моя рука вже на дверній ручці. Мені хочеться просто вийти з цієї машини, бігти кудись, де буде тиша, де ніхто не буде мене принижувати. Усі мої емоції досягають точки кипіння, і я відчуваю, що не зможу стриматися.

— Відкрий двері! — кричу йому я. — Відкрий зараз!

На мої крики він ніяк не реагує, а просто їде далі. Я плачу, не стримуюся. Останній раз, мені було так боляче, коли загинули мої батьки. Це дуже вдарило по мені, моїй нервовій системі та взагалі життю. 

Моя рука автоматично тягнеться до дверної ручки, і в наступну мить я відчуваю, як вона відкривається. Машина рухається, але я вже не думаю про наслідки.

Я чую, як автомобіль гальмує. Це відбувається різко — ми з'їхали на узбіччя. Я виходжу з машини та вдихаю свіже повітря. Мої ноги ледве тримають мене, та я хочу впасти на землю. 

— Ти ідіотка? — чую я голос Дмитра, який вибігає з машини. — Ти вибитися хочеш? 

Закриваю очі, намагаючись впоратися з панікою, що підступає. Що я собі думала? Мені хотілося кричати і сміятися водночас — від страху, від відчаю, від розуміння, наскільки це було божевільно.

— Бляха, — Діма підходить до мене, та прижимає мене до себе, щоб я не впала. — Все добре? Можливо, у лікарню?

— Ні-і, я хочу додому, викличу собі таксі. — Тремтячим голосом, говорю я. 

— Яке таксі? Ти годину бачила? Не вмієш пити - не пий. — він оглядається навколо себе. — Їдемо, поговоримо завтра, адекватно. І, будь ласка, не роби дурниць, я до в'язниці не хочу! 

Ми сіли назад у машину, і запанувала гнітюча тиша. Кожен із нас був захований у власних думках. Я відчувала, як напруга наповнює повітря, але навіть не знала, з чого почати розмову. Я лише дивилася у вікно, ніби могла там знайти відповіді на всі питання, які вирували в голові.

Його погляд зосереджений на дорозі, руки на кермі — мовчазні, але впевнені. Так ми їхали, ніби нічого не сталося, а кожне слово лишилося десь у цій темній порожнечі між нами.

Через деякий час, ми вже були біля мого будинку. Дорога була складна, навіть дуже.... Мозок так і кричав: " Я хочу тишу та відпочинок"!

— Завтра зустрінемося. — Сказав Діма, коли я виходила з автомобіля. Далі, я вже не чула нічого.

" Зустрінемося" — промовила я, та вирушила в середину будинку. 

Повернувшись додому, я механічно виконала всю рутину: зняла пальто, умостила чашку недопитого чаю на стіл і, не глянувши на годинник, занурилась у ліжко. Мені лишалося тільки заплющити очі, і світ віддалився в тиху темряву, залишивши мене нарешті наодинці з довгоочікуваним спокоєм.