Експерт та Викриття

Наступного дня, незадовго до призначеного часу, вони втрьох стояли перед дверима квартири Олени. Третім був чоловік років п’ятдесяти, з втомленими, але неймовірно проникливими очима та суворими рисами обличчя. Він був одягнений у простий сірий костюм і тримав у руках важкий кейс.

— Експерт з оптики, — так представив його Броніслав.

Двері відчинив Ростислав. Він був втіленням турботи: дорогий домашній светр, легка усмішка, але в його «сумних» очах промайнула ледь помітна тінь роздратування. Непрохані гості.

— О, це ви, експерти? — його голос був оксамитовим. — Оленка казала, що ви прийдете... зі спеціалістом? Вона зараз трохи не в собі, я дав їй заспокійливе. Прошу.

— Ми не затримаємо, — холодно відповів Броніслав. — Нам потрібно бути тут саме в час появи тіні.

Вони увійшли до вітальні. Олена сиділа у тому ж кріслі, бліда й апатична. Вона ледь кивнула їм. Ростислав сів поруч, дбайливо поклавши руку їй на плече.

— Сонечко, все гаразд. Ці панове просто подивляться і підуть, так?

Настала тиша. Така ж важка, як і вчора.

Рівно в призначену годину вистава почалася.

Стіна знову ожила. Тінь потвори розтеклася по білій поверхні, «пазур» смикнувся, «очі» спалахнули фосфоричним світлом.

Олена здригнулася і заплющила очі. Ростислав театрально зітхнув, захищаючи її.

— Боже, це жахливо... — прошепотів він. — Ви бачите?

— Так, — сказав Броніслав, виходячи на середину кімнати. — Бачимо. Чудова робота.

Ростислав здивовано підняв брову.

— Тобто?

— Я кажу про вашу роботу, Ростиславе, — спокійно пояснив Броніслав. — Ви неймовірно талановитий. Художник, фізик-оптик... і злочинець.

Олена розплющила очі. Ростислав напружився, його усмішка зникла.

— Я не розумію, про що ви.

— Дозвольте пояснити. Почнемо з головного, — Броніслав кивнув «експерту».

Той мовчки поставив кейс, відкрив його і дістав потужну ультрафіолетову лампу. Він увімкнув її і спрямував промінь на стіну, де щойно згасли «очі».

На білій поверхні яскраво-синім світлом спалахнули дві чіткі плями.

— Безбарвна люмінесцентна фарба, — констатував Броніслав. — Вона непомітна при денному світлі, але ідеально «спалахує» від сонячних променів, що проходять крізь скло під певним кутом. Особливо низьким листопадовим сонцем.

— А сама тінь? — прошепотіла Злата, граючи свою роль.

— А тінь — це просто геніальна робота садівника. — Броніслав підійшов до вікна. — Он те дерево. Старий клен. Його гілки майстерно підрізані, щоб у певний час пополудні у листопаді — їхня тінь складалася у цей химерний силует. Ви робили це, коли Олена їздила до своєї компанії розв'язати питання з цінними паперами, чи не так? Декілька тижнів тому, відколи це і почалося, чи не так?

Обличчя Ростислава скам’яніло.

— Це маячня, — процідив він.

— Це ще не все, — втрутився «експерт». Його голос виявився несподівано гучним і владним. — Мене звати Вацлав. Я слідчий поліції. І ми вже давно полюємо за вашою бандою, Ростиславе.

Олена ахнула.

— Бандою?

— Так, Олено, — Злата підійшла до неї і м’яко взяла за руку. — Ви були третьою жертвою. До вас були ще дві жінки. З такими ж квартирами, з такими ж «містичними химерами». Обидві зараз у приватній психіатричній клініці, визнані недієздатними.

— А Ростислав, — продовжив Вацлав, — дивним чином ставав їхнім опікуном. Адже він такий турботливий.

— А ці «заспокійливі»? — Броніслав узяв зі столика блістер, який Олена показувала їм учора. — Ми перевірили їх зранку. Це не просто "допоміжний засіб", як казав ваш психолог. Це потужний психотропний препарат, який у малих дозах викликає апатію, а у великих — посилює параною та викликає легкі галюцинації. Ідеально, щоб підсилити ефект від «тіні».

Ростислав різко підскочив. Його обличчя спотворилося від люті. Це вже був не сумний поет, а загнаний у кут хижак.

— Ви нічого не доведете! — зашипів він.

— Нам і не треба, — спокійно відповів Вацлав. — Ваші спільники — той самий «психолог», що "рекомендував" ці таблетки, і ті «екстрасенси», що підтверджували Олені наявність прокляття, — були затримані нещодавно. Вони вже дають свідчення. Як і ті дві жінки з клініки, які раптом почали «одужувати», щойно ми забрали їх з-під нагляду ваших лікарів.

Погляд Ростислава метнувся до дверей. Він зрозумів, що це пастка.

Він рвонув до виходу. Але щойно він розчинив двері, то завмер. На порозі стояли двоє поліцейських.

— Ростислав Адамович? Ви заарештовані за підозрою у шахрайстві в особливо великих розмірах, незаконному позбавленні волі та доведенні до божевілля.

Ростислав мовчки простягнув руки для наручників. Вистава скінчилася.

Коли його вивели, у квартирі запанувала тиша. Олена сиділа, дивлячись на білу стіну. Вона не плакала. Вона була в глибокому шоці.

Злата сіла поруч і просто обійняла її. — Все скінчилося, Олено. Ви в безпеці.

Броніслав та Вацлав мовчки тиснули один одному руки. — Дякую за допомогу, — сказав слідчий. — Без вашого сну, Злато, і вашої логіки, Броніславе, ми б ще довго не могли зрозуміти, як він це робить.

— Він просто використав страх, — тихо відповів Броніслав, дивлячись на голі гілки клена за вікном. — А ми просто принесли світло.

Тіні листопаду відступили.