Візит та Зустріч

Вони прибули незадовго до призначеного часу. Будинок Олени, елітна новобудова у тихому районі, попри свою сучасність, виглядав похмуро під низьким листопадовим небом. Опале листя вкривало ідеально підстрижені газони, створюючи відчуття занедбаності.

Двері їм відчинила сама Олена. Її вигляд жахав: бліда, з темними колами під очима, вона куталася у великий плед, ніби їй було холодно у теплій квартирі.

— Детективи? Прошу... — її голос був ледь чутним. — Дякую, що прийшли.

Квартира була просторою, світлою, з панорамними вікнами, але атмосфера всередині була важкою, наче повітря згусле від страху.

— Ви самі? — м'яко запитала Злата.

— Так... Шкода, що Ростислава немає. У нього сьогодні плановий техогляд машини, — вона злякано подивилася на годинник. — Зазвичай він завжди зі мною в цей час, мені так страшно залишатися самій... Добре, що хоч ви погодилися прийти.

Злата відчула той самий холод, що й уві сні. Липке, тривожне відчуття біди. Щось тут було глибоко неправильно.

— Де це відбувається? — спокійно запитав Броніслав.

— Тут... у вітальні, — Олена вказала на велику, ідеально білу стіну навпроти вікна.

— Олено, як давно це почалося? — м'яко запитала Злата, роблячи крок до неї.

— Тінь? — Олена нервово стиснула плед. — Десь зо два тижні...

— А щось було до цього? Щось незвичайне?

— Ні... Тобто... сни! — вона вхопилася за цю думку. — Вже майже місяць мені сняться жахіття. Потвори, привиди, наче я десь замкнена... Я казала психологу, він каже, це просто "осіннє загострення". А потім почалося це. — Вона з відчаєм подивилася на стіну. — Я не знаю, кому вірити. Екстрасенси кажуть — родове прокляття. Я вже нічого не розумію. Моя помічниця, Катя, дала ваш телефон. Сказала, ви... ви швидко розбираєтеся в такому. Я просто... я дуже втомилася від цього.

— Ми тут, щоб у всьому розібратися, Олено, — тихо, але твердо сказала Злата.

— Тоді, з вашого дозволу, ми просто почекаємо, — промовив Броніслав. Він залишився стояти біля дверей, уважно оглядаючи кімнату: розташування меблів, картини на стінах, і, головне, велике, від підлоги до стелі, вікно.

Настала тиша. Важка, гнітюча. Єдиним звуком було цокання дорогого дизайнерського годинника на стіні. Олена сіла, знітившись, у глибоке крісло, і заплющила очі. Її пальці судомно стискали плед.

Тінь з’явилася наче за розкладом, у призначену годину. З химерного плетива темних ліній почала формуватися постать. Вона була моторошною, непропорційною. Тонкі, як у комахи, кінцівки, зігнута спина. Але найстрашнішим була «голова» — вона нагадувала череп невідомої тварини, що повільно поверталася.

— Он... — зойкнула Олена, ховаючи обличчя у долонях.

Тінь «жила». Вона повільно рухалася по стіні, вигинаючись, ніби придивляючись до жінки у кріслі. В один момент вона завмерла, а потім її «рука» — довга, схожа на кулявий пазур — різко смикнулася вбік, ніби намагалася схопити її.

Це було жахливо.

У ту ж саму мить на «голові» потвори спалахнули два вогники — очі. Вони блиснули, неживим блиском, наче готові були пожерти всіх, хто був у кімнаті.

Олена ледь чутно зойкнула.

— Броню, не треба! — тихо скрикнула Злата, коли Броніслав, єдиний, хто зберіг повний спокій, рішуче зробив крок уперед.

Потвора на стіні ніби завмерла, її палаючі «очі» вп’ялися у детектива. Здавалося, тінь зараз набуде об’єму, простягне свої пазурі з площини стіни і затягне його у саме пекло.

Навіть Злата відчула, як по спині пробіг справжній, липкий холод. Це виглядало надто реально.

Але Броніслав, на подив Злати, змусив себе зробити крок. Його обличчя було блідим, але рішучим. Він обережно, ніби очікуючи удару, підійшов до стіни ближче, вдивляючись у самісінькі очі потвори. Простягнувши руку, не торкаючись, перевірив, чи є там жар. Потім він відступив назад, до вікна, стаючи так, щоб не затуляти собою потік світла. Він поглянув на вулицю, потім ледь присів, зажмурив одне око і пильно вдивився у щось на склі. Це була битва його прагматизму з тим жахом, що розгортався на стіні. Нарешті він перевів погляд назад на стіну.

Це тривало, можливо, кілька хвилин, але для Олени, що забилася у крісло, вони розтяглися на вічність. Тінь почала рухатися несамовито, її пазурі дряпали уявну стіну, вона вигиналася, ніби в агонії. Її очі раптом почали блимати моторошним, червонуватим світлом, а на місці «черепа» розкрилася темна пляма, схожа на пащу, що німо кричала. Потвора билася об стіну, наче намагалася прорватися, вхопити когось із присутніх і затягнути з собою у своє темне вимірювання. Потім, наче втомившись, тінь почала бліднути, її контури розмилися, а «очі» згасли. Вона ніби розчинялася, втягуючись назад у небуття. Ще за мить стіна знову була просто білою.

Олена ридала — тихо, виснажено.

— Ви... ви бачили? — прошепотіла вона крізь сльози.

Броніслав якусь мить мовчав. Потім повільно кивнув.

— Ми бачили, Олено, — його голос був спокійним, але холодним, як сталь. — Нам достатньо... на сьогодні.

— У вас є заспокійливе? — тихо, майже пошепки, запитала Злата. Олена втомлено кивнула. — Так, у спальні...

Вона повела їх до кімнати й дістала з шухляди столика блістер із таблетками.

— Це вам лікар призначив? — запитала Злата, кинувши швидкий погляд на назву.

— Ні, — похитала головою Олена. — Це психолог... дав рекомендацію ще місяць тому, коли почалися ті жахливі сни. Сказав, це допоможе.

— Ви ще щось приймаєте? — буденним тоном запитала Злата.

— Ні... — Олена здивовано подивилася на неї. — А що?

— Та нічого, — Злата м’яко посміхнулася. — Я просто турбуюся про ваш стан. Ви виглядаєте дуже виснаженою. Олено, нам потрібно повернутися завтра. Приблизно в цей же час.

Олена злякано подивилася на них: — Знову? Я не...

— Ми прийдемо з експертом, — твердо перебив її Броніслав. — Людиною, яка краще за нас розуміється на таких... ефектах.