Сон та Гіпотеза

Ніч була неспокійною. Дощ нагадував бурю, через свист і удари крапель об скло, наче хотів дізнатися, чи є хто вдома. Вітер завивав у старому димарі, наче поранений звір, і старі віконні рами ледь чутно деренчали у своїх пазах.

Злата прокинулася раптово, сівши у ліжку. Дихання збилося, серце калатало, наче намагалося вирватися з грудей.

— Ні... — прошепотіла вона у темряву, що здавалася живою і густою.

Поруч м'яко світила лампа. Броніслав, уже одягнений у халат, сидів у кріслі з книгою, але було очевидно, що він не читав. Він просто дивився на сторінку, прислухаючись до бурі та до її неспокійного сну.

— Є відповідь? — м'яко запитав він, відкладаючи книгу.

— Мені наснився сон, — її голос був тихим і напруженим. — Про Олену... і... про тінь.

Він мовчки чекав, його увага була повністю зосереджена на ній. Злата почала розповідати. Вона говорила уривчасто, іноді заплющуючи очі, наче боялася упустити важливі деталі сну. Вона не плакала, але Броніслав бачив, як тремтять її пальці, що стискали край ковдри. Вона була налякана — не самою тінню, а тим, що стояло за нею. Відчуттям невідворотності, пастки, що зачиняється.

Вона закінчила і подивилася на нього. Кімнату наповнювала лише тиша і далеке завивання вітру, що нарешті почав стихати.

Броніслав довго мовчав. Його погляд був спрямований у темне вікно, де вже ледь помітно сірів світанок. Його логічний розум методично аналізував сюрреалістичні образи, які вона описала, намагаючись знайти патерн. Щось у її сні, у цих химерних образах, не давало йому спокою, чіплялося за край свідомості, але повна картина не складалася.

— Гаразд... — нарешті повільно промовив він, ніби до самого себе.

— Що "гаразд"? — запитала Злата, з надією вдивляючись у його обличчя.

— Це змінює наш план. — Він підвівся, його обличчя стало жорстким, зібраним. Обличчя людини, яка щойно зрозуміла масштаб проблеми. — Схоже, ця справа... складніша, ніж здається. — Він подивився на годинник. — У нас є час. Перед тим як їхати до Олени, нам треба дещо перевірити.

— Куди?

— Збираймося. По дорозі розповім. — Він рішуче попрямував на кухню готувати сніданок і каву. — Те, що ти побачила... якщо твоя інтуїція так кричить про пастку, це означає, що ми маємо справу з чимось справді небезпечним. І нам потрібні факти. Одягайся.

Збори були швидкими, як і сніданок. За кілька хвилин вони вже виходили з дому. Повітря після нічної бурі було чистим і пахло мокрою корою та вогкою землею. Їхній невеликий двір перетворився на чарівну картину. Здавалося, небо вилило на нього всю свою осінню палітру — мідне, золоте й багряне листя прилипло до бруківки, до воріт, до старого кам'яного паркану, створюючи враження покинутого саду. Їхній старий темний автомобіль був обліплений цим мокрим листям — жовтим, червоним, багряним — наче тисячами хаотичних, різнокольорових стікерів.

Броніслав мовчки завів двигун. Машина рушила, з шурхотом розрізаючи мокрий килим. І лише тоді, виїхавши на порожню ранкову вулицю, він почав говорити. Він не розповідав план, а ставив запитання. Говорив про прогалини в історії Олени, про те, що вони не знають, про деталі, які треба перевірити. Його спокійний голос наповнював салон, контрастуючи з тривожними образами її сну. Вона слухала, не відводячи погляду від дороги, і її обличчя ставало все більш зосередженим і суворим.

— Ти впевнений у цих запитах? — запитала вона, коли він закінчив.

— Сон не бреше про небезпеку, — відповів він, вдивляючись у похмурий світанок, що ледь пробивався крізь хмари. — Моє завдання — знайти її джерело. Яким би воно не було.

Вони їхали мовчазними осінніми вулицями, повз повалені гілки та розкидане сміття. Вони їхали за інформацією, яка мала поставити все на свої місця, і обидва розуміли, що сьогоднішня зустріч пополудні буде зовсім не такою, як вони планували.