Дзвінок у бурю

— Так... так, я розумію, — Броніслав слухав, і його обличчя поступово ставало серйозним. Він узяв олівець і почав щось швидко нотувати у своєму блокноті. — О котрій? Щодня в той самий час... Щодня... Зрозуміло. Ні, ви не божевільна, пані... Олено. Так, ми цим займаємося.

Злата спостерігала за ним. Вона бачила, як його скепсис змінюється професійною зацікавленістю.

— ...Ми можемо приїхати сьогодні. Ми будемо у вас незадовго до призначеного часу... Так, я розумію. Ви не хочете його хвилювати... Це абсолютно розумно. Тоді дотримуйтесь звичайного розкладу. Наче нічого не сталося. До зустрічі.

Він поклав слухавку і якусь мить мовчки дивився у вікно. Листопад у цьому місті завжди пахнув іржею та невисловленими таємницями.

— Ну що? — Злата підійшла ближче.

— Олена Корж. Власниця квартири у "Тихій Гавані". Незаміжня, але живе з хлопцем, Ростиславом. — Броніслав перегорнув сторінку блокнота. — Вона вважає, що у неї у квартирі привид.

— Привид?

— Гірше. Тінь. Тінь, яка з'являється на стіні щодня пополудні, в ту саму годину, і "живе" недовго. Вона описала її як... — він подивився у свої нотатки, — "покручену потвору з палаючими очима".

— Броню... — Злата мимоволі обійняла себе за плечі.

— Вона налякана до смерті. Каже, що ця тінь висмоктує з неї життя. Вона вже зверталася до екстрасенсів, ті в один голос підтвердили "родове прокляття".

— А ти що думаєш? — тихо запитала вона.

— Я думаю, — Броніслав закрив блокнот, — що у пані Олени або дуже багата уява, або... щось інше. У будь-якому випадку, це наша робота — відокремити факти від страху.

Він подивився на дружину, і його погляд пом'якшав. — Це не схоже на твої "двері без ручки"?

— Схоже, — ледь чутно відповіла Злата, дивлячись на дощ за вікном. — Дуже схоже на біду.