Та,яка змінить усе

Світ здався нерухомим.
Ніби інтернат затримав дихання разом із ними.

Платформа під ногами пульсувала, наче вона була серцем — а серце чекало удару.
Структура стін стала прозорішою, і крізь неї було видно, як коридори інтернату змінюються, зсуваються, закриваються.
Все всередині цієї будівлі чекало одного слова.

Одне ім’я.

Лея стояла ліворуч, тримаючись за поруччя.
Її обличчя було блідим, але погляд — не просив пощади.
Він був сумний.
Справжній.
Сильний.

— Якщо маєш вибрати… — шепнула вона, — обери себе.

Марко стояв справа.
Його рука тремтіла в долоні Аліси.
Він не відводив очей.

— Алісо, — сказав він хрипко. — Ти не зобов’язана нікого рятувати ціною себе.
— Ти жива.
— Ти не штучна.
— Ти — людина.
— Не дай їм забрати це.

47-Б стояв позаду, напружений, як здиблений звір.
Він дивився на світлу дівчинку так, ніби впізнавав у ній щось давнє, травматичне.

Але його очі, коли він повертався до Аліси, були іншими.

Він сказав так ніжно, як дозволяло його зламане горло:

— Аніса…
— ти…

Він не закінчив.
Не міг.
Його голос тріснув.

А дівчинка, суб’єкт «Нуль», дивилася прямо в очі Алісі.
Її світіння з кожною секундою ставало сильнішим.

— Час вийшов.
— Скажи ім’я.

Аліса зробила крок уперед.
Крок, який відчувався як падіння.

Світ довкола перестав пливти.
Все стало ясним.
Різким.

Вона дивилася на всіх трьох:

На Лею — частину свого минулого.
На Марка — частину свого теперішнього.
На 47-Б — частину чужого болю, який раптом став її болем.

І знову — на світлу дівчинку.

— Ти хочеш… — прошепотіла Аліса, — щоб я вибрала, хто буде жити замість інших?

Дитина кивнула.

— Так.
— Бо система сама не може.
— Ви рівні.
— Ви — одна сутність у різних формах.
— Тому один із вас повинен стати “головним сигналом”.

Аліса заплющила очі.

Кров у вухах шуміла.
Її власні спогади билися всередині — ті, що справжні, і ті, що штучні.

— А якщо я не виберу? — тихо запитала вона.

Дитина опустила голову.

— Тоді інтернат вирішить сам.

Стіни затріщали.
Десь угорі прогримів метал.

Лея здригнулася.

Марко підняв її руку до своїх губ і прошепотів:

— Я з тобою.
— Щоб ти не вирішила.

47-Б підійшов ближче.
Він став поруч із Алісою.
Доторкнувся до її плеча.
Його рухи тремтіли.

— Аніса…
— ти…

Він знову не зміг договорити.

Бо його серце — те, що залишилося — говорило глибше за слова.

Дівчинка повторила:

— Ім’я.

Аліса розплющила очі.

Вона відчула — вперше за весь час — що ніхто не має права змусити її грати роль у чужому експерименті.

Вона — не чиясь копія.
Не чийсь проєкт.
Не чиясь тінь.

Вона підняла підборіддя.

— Мій вибір…

Темрява завмерла.

Марко затамував подих.

Лея закрила очі.

47-Б нахилив голову.

Аліса сказала твердо:

— Я обираю… себе.

Світлу дівчинку ніби прошило електричним імпульсом.

— Ти…
— ти обираєш продовжити “Тінь”… сама?..

Аліса похитала головою.

— Ні.
— Я обираю СЕБЕ.
— Не твою програму.
— Не ваші плани.
— Не експеримент.

Вона ступила вперед.

І сказала:

— Я обираю свободу.
— І я не дозволю системі вирішувати за мене.
— Ми всі будемо жити.

Світло довкола дитини почало тріскати.
Стеля задрижала.

— Це… неможливо…
— Це суперечить закладеним алгоритмам…

Аліса підняла руку.

— Я — “Тінь 12”, так?
— Твій найсильніший суб’єкт?

— Так… — прошепотіла дівчинка.

— Тоді слухай мене.
— Я НЕ віддам себе.
— І не дозволю тобі забрати Лею.
— І не дозволю знищити Марка.
— І не залишу 47-Б знову самотнім.

Вона зробила крок до дитини.

І вперше в її очах…
з’явився страх.

— Я обираю всіх нас.
— Ми — одна історія.
— Але жити будемо по-різному.
— Разом, не проти.

Світлий кокон почав гаснути.

Ядро інтернату…
тріскалося.

Дитина в світлі прошепотіла:

— Це…
— це ламання системи…

Аліса усміхнулася крізь сльози.

— Саме це я і хочу зробити.

І світ…
розірвався.

Біле світло охопило все.

Ревіння інтернату зникло.
Темрява вмерла.
Система — збилася.

Аліса встигла лише почути, як Марко кричить її ім’я—

— АЛІСО!!!

І як 47-Б кидається до неї—

— Аніса!!!

А потім — нічого.