Серце,що б'ється в стінах

Коридор, яким вони йшли, був іншим.
Не просто темнішим — старішим.
На стінах проступали ледь видимі тріщини, ніби відчуття часу тут було іншим — розтягнутим, стисненим, нескінченним.
Дихати ставало важче, як у приміщенні, де повітря давно ніхто не рухав.

47-Б йшов попереду, рухаючись майже беззвучно.
Та тепер у його рухах було щось інше — уважність, настороженість, неначе він пам’ятав цей шлях… і знав, що попереду є небезпека.

Марко тримав ліхтарик піднятим, але світло тремтіло, відбиваючись від металевих труб та старих панелей.

Лея затиснула зуби, спираючись на стіну.

— Ти впевнена? — її голос звучав майже шепотом. — Центральне ядро — це не просто система. Це… свідомість.
— Вона може відреагувати на нас… як на загрозу.

Аліса глянула на неї.

— Вона вже реагує.
— Але ми — теж не діти.

Шлях вів униз, сходами, спірально, ніби всередину тієї частини інтернату, яку ніхто з учнів і персоналу ніколи не бачив.

Чим нижче вони йшли — тим менше було відчуття, що це інтернат.
Відчуття нагадувало радше спуск у закинуту військову базу… або підземне місто, яке колись працювало на повну силу.

Нарешті вони дійшли до широких металевих дверей.
На них — величезне попередження червоним:

“ЯДРО.
ДОСТУП ЛИШЕ ДЛЯ РОЗРОБНИКІВ.
НЕБЕЗПЕКА: ПСИХОНАВАНТАЖЕННЯ.”

Марко видихнув.

— Клас. Ідеальне місце для пікніка…

Аліса торкнулася дверей.

Її долоня — тепла.
Метал — холодний.
Але… двері відреагували.

Вони… дрижали під її пальцями.
І за мить — роз’їхалися, випускаючи холодний струмінь повітря.

Лише темрява, яка не була просто відсутністю світла — вона була густою, майже живою.
Вона рухалася.

Лея судомно вдихнула.

— Обережно…
— Це не темрява.
— Це — система охорони.

Марко втиснувся ближче до Аліси.

— Алісо?
— Якщо щось піде не так…
— ти даєш команду — і ми біжимо.

47-Б ступив усередину першим.
Тінь навколо нього закрутилась, неначе намагаючись вхопити за тіло — але відступила, коли він розкрив руки — немов попереджаючи: «Це — моє».

І темрява його… впустила.

Аліса вдихнула.

— Ходімо.

Вони зайшли всередину.

Але не кімната — купол.
У центрі — величезна кругла платформа, схожа на серце якоїсь машини.
Навколо — кабелі, що спускалися зі стелі, немов коріння в старому лісі.

У центрі платформи, за прозорою оболонкою, лежало щось…
ніжне, крихке, нереальне.

Світловий кокон.
Усередині — ледь видимий силует.

Марко стиснув її руку.

— Алісо…
— це… хто?

Лея підійшла ближче, і її руки тремтіли.

— Це не “хто”.
— Це “що”.

Аліса відчула, як всередині холод повільно підіймається вгору.

— Що ти маєш на увазі?..

Лея торкнулася прозорої оболонки.

Світло спалахнуло.
І в цю мить Аліса побачила…

…дитину.
Блондинку.
Яка була схожа на неї.
На Лею.
На обидвох.

Вона відкрила очі.

Із середини прозвучав тихий, знайомий голос:

— Аніса…
— Лея…

47-Б завив, наче від болю.

Аліса оторопіла.

— Це…
— ЩЕ ОДНА?

Лея сказала:

— Ні.
— Це — первинна матриця.
— Нульова модель.
— Те, з чого створювали і мене… і тебе.

Голос інтернату загудів у всіх стінах одразу:

“ПЕРВИННИЙ СУБ’ЄКТ АКТИВОВАНО.
ПОЧАТИ ОБ’ЄДНАННЯ.
УСІ КОПІЇ — ДО ЯДРА.”

Марко вирячився:

— Що значить «усі копії»?!

Лея прошепотіла:

— Значить… що нас троє.

Аліса відступила назад.

Лея — зблідла.
47-Б — рикнув і став між ними та платформою.

Темрява навколо них раптом піднялась, наче хвиля.
Стеля засяяла червоним.

“ПОМИЛКА.
ЗАГРОЗА ЯДРУ.
Усіх сторонніх — знищити.”

Марко схопив Алісу.

— Ми маємо йти ЗВІДСИ!

Але на платформі щось… рухнуло.
Кокон розкрився.

І маленька дівчинка — така сама, як вони колись — вийшла вперед.

Очі її світилися біло-золотим.

Вона подивилася на Алісу.
Потім на Лею.

І сказала голосом, який був водночас дитячим
і старим, як цей інтернат:

— Нарешті.
— Ви повернулися.

Аліса відступила.
Дихання зупинилося.

— Хто ти…?

— Я — початок, — сказала дівчинка. — І кінець.
— Я — те, що створило “Тінь”.
— Я — оригінальна свідомість.
— А ви… мої відлуння.

Лея злякано прошепотіла:

— НІ.
— Ні…
— Нас не можна зливати…

Дівчинка опустила голову.

— Я вас не зливатиму, — сказала вона тихо. — Але я маю одне питання.

Вона підійшла ближче.
Очі — як два світила.

— Хто з вас троьох…
— хоче жити?

Темрява здригнулася, стіни завили, платформа спалахнула.

47-Б закрив Алісу собою.

А інтернат загарчав:

“ОБЕРІТЬ.”

І від цього слова світ навколо них почав розриватися.