Інтернат,що починає боятися

Капсула здригалася, ніби в ній прокинулася велетенська жива істота.
Світло всередині пульсувало, то спалахуючи яскравим білим, то падаючи в густу темряву, в якій губилося навіть власне дихання.

Марко тримав Алісу за плечі, ніби боявся, що її знову втягне в той світ спогадів.
Лея стояла поруч, тримаючись за стіну — знесилена, але зосереджена.
47-Б стояв попереду, затуляючи собою вихід із капсули, наче сторож, що захищає всіх трьох.

Аліса підняла голову.

Її очі вже не були тими, що колись.
У них було полум’я.

— Інтернат думав, що я — інструмент, — тихо сказала вона. — Але він помилився.

Лея кивнула.

— Він ніколи не стикався з суб’єктом, який пам’ятає.

Голос інтернату загуркотів зі стін:

“ПОМИЛКА.
Дані про суб’єкта нестабільні.
Запуск процесу ізоляції.”

Марко озирнувся.

По стінах повільно відкривалися вентиляційні решітки.
Звідти почав виходити густий білий туман.

— Це газ! — вигукнув він. — Нам треба виходити!

47-Б загарчав, ніби впізнаючи запах.
Він став між решітками та Алісою — і туман розсікався об його силует.

— Він… блокує газ, — Лея прошепотіла. — В ньому ще залишилися… інстинкти захисту.

Аліса зробила крок уперед.

— Система думає, що я стану слухняною, якщо мене знову занурити в сон.
— Але я не засну.
Вона стиснула кулаки.

— Я більше ніколи не засну.

Голос інтернату змінився — став холоднішим, агресивнішим:

“СУБ’ЄКТ 12 НЕПРИПУСТИМИЙ.
Запустити протокол локалізації.
Закриття рівня.”

Підлога задрижала.

Марко стиснув ліхтарик у руці.

— Рівень закривається! Це пастка!

Лея хрипко відповіла:

— Він хоче відрізати нам шлях назад.
— Нам треба йти вперед.
— Тільки вперед.

Аліса глибоко вдихнула.

— 47-Б. Веди.

І істота, не вагаючись ні секунди, рушила.
Вона знала ці коридори краще за всіх.

Коридор попереду був довгим і темним, але щораз, коли 47-Б робив крок, з-під підлоги спалахували бліді вогники, ніби сам інтернат вказував шлях… або ж хотів переконатися, що “копія” крокує саме туди, куди потрібно.

Стіни повільно рухалися.

— Він… змінює планування, — прошепотів Марко.

— Так, — відповіла Лея. — Інтернат перестав бути будівлею.
— Це система.
— Механізм.
— Машина, що адаптується.

Туман з решіток намагався дістатися до них, але 47-Б знову затулив Алісу собою.
Густий газ осідав на його шкірі, роз’їдаючи її, але він стояв, не рухаючись.

Аліса торкнулася його руки.

— Ти не мусиш це робити…

Він нахилив голову до неї.

Його голос був не людським.
Не стійким.
Але справжнім:

— Мус…
— бо ти…
— моя…

Він не закінчив фразу — у стіні з’явився отвір, і з нього вилетів металевий кабель, як хлист.

47-Б ударило.
Його відкинуло на підлогу.

— НІ! — закричала Аліса й кинулася до нього, але Марко встиг схопити її.

— Не підходь! Це може бути пастка!

Кабель звивався, як змія, і раптом ударив у підлогу, залишивши глибоку тріщину.

Голос інтернату загримів:

“НЕБЕЗПЕКА.
Копія втратила контроль.
Необхідна ліквідація.”

Лея різко обернулася.

— Вони хочуть… знищити тебе.

Аліса стояла нерухома кілька секунд.

А потім повільно, дуже повільно підійшла до 47-Б, який намагався підвестися, спираючись на стіну.

Вона торкнулася його обличчя.
Брудного.
Пошматованого.
Частково чужого — але зараз… рідного.

— Вони не знищать.
— Я не дам.

Інтернат не терпів непокори.

Стіни завили.
Підлога пішла хвилями.
Туман згущувався в нестерпний білий смог.

Марко закричав:

— Вони нас закривають! Нам потрібен вихід!

Лея стиснула руку Аліси.

— Є один шлях.
— До центрального ядра інтернату.
— Там усе керування.
— Там і те, що створило нас…

Вона подивилася прямо в очі Аліси.

— …і те, що може нас усіх убити.

Кабелі знову висунулися зі стін.

— АЛІСО! — закричав Марко. — ВИРІШАЙ!

Куди вони підуть?

До центру інтернату, де ховається справжній розум системи —
чи будуть тікати назад, ризикуючи потрапити в ще гіршу пастку?

Аліса підняла голову.

Очі — як два полум’яні леза.

І сказала:

— Ми йдемо до центру.

Світ навколо здригнувся, ніби інтернат почув її намір.

47-Б встав, притиснувшись до її спини, ніби готовий захищати її до останнього.

Лея прошепотіла:

— Ти вибрала війну.

А Аліса відповіла:

— Ні.
— Я вибрала свободу.

І вони рушили вглиб, туди, куди ніхто з учнів «Горислава» ніколи не смів навіть дивитися.