Пам'ять,яка не бреше

Світ засліпив її — так яскраво, що Аліса спершу заплющила очі.
А коли відкрила…

Вона вже не стояла в капсулі.

Не було Марка.
Не було Лєї.
Не було 47-Б.

Перед нею — довгий коридор інтернату «Горислав».
Той самий.
Але… інший.

Свіжопофарбовані стіни.
Нові двері з табличками, без жодної подряпини.
Світло яскраве, тепле — не те холодне мерехтіння, яке вона знала.

І по підлозі…
босоніж…
бігла маленька дівчинка.

Блондинка.
Тонка.
У легкій сукні, що колихалася при кожному русі.

Вона бігла, озираючись назад.
Сміялася.
Тримала щось у руках — білу стрічку.

Аліса ковтнула повітря.

— Це…
— це я?..

Голос позаду пролунв так близько, ніби доторкнувся до шиї:

— Ні.
— Це — Лея.
— Але це те, що ти мала бачити давно.

Аліса обернулася…

і побачила жінку.

Красиву, високу, в білому халаті.
Волосся зібране, на грудях — нагрудний знак із логотипом інтернату й підписом:

Д-р Верона Крайт, керівник програми “Тінь”.

Аліса відступила, але ноги не слухалися — сцена навколо неї була спогадом, не реальністю.

— Ви… — прошепотіла вона. — Ви той, хто…

— Хто створив тебе, — м’яко сказала жінка. — Так.

Аліса затремтіла.

Жінка поклала руку на її плече — і всупереч страху це торкання було теплим.

— Ти не помилка.
— Ти — маркер.
— Найвдаліший з усіх зразків.

Аліса відступила.

— Я — людина!

— Так, — погодилася Верона. — Людина, створена з людини.
— Але все одно — людина.

Коридор навколо них змінився
— спалах світла —
і тепер вони стояли в іншому приміщенні.

Дитячий гуртожиток.
Але… старіший.

На підлозі — десятки дітей у білій формі.
Вони сиділи в колі.
Дехто сміявся.
Дехто сперечався.
Але всі — дивилися на дівчинку з білявим волоссям, яка тримала білу стрічку.

Лея.

Аліса вдивилася в її обличчя.

— Вона… така маленька…

— Шість років, — відповіла Верона. — І генетично ідеальна.
— Але надто емоційна.
— Надто жива.
— Ми боялися, що вона зламається від найменшого стресу.

Аліса різко обернулася.

— Стрес? Ви катували дітей?!

— Ми проводили дослідження, — спокійно відповіла Верона. — Ти теж брала участь у цьому.

Аліса похолола.

— Я?!
— Мені… шістнадцять!

— Ні, — лагідно промовила жінка. — Твоє тіло — шістнадцятирічне.
— Твоя пам’ять — стерта.
— Але твій вік…
Вона нахилилася ближче.

— …вісім років.

Аліса відступила, схлипнувши.

— Це брехня! Я пам’ятаю школу, садочок, батьків…

— Нав’язані образи, — м’яко промовила Верона. — Підсаджені.
— Ми формували твоє життя, поки ти спала в капсулі.

Аліса відчувала, як серце б’ється в горлі.

— Чому?
— НАВІЩО?

Верона дивилась на неї без злості, без співчуття — просто як на проєкт.

— Лея була нестабільна.
— Емоційність робила її некерованою.
— Ми створювали копію, яка витримає більше.

Коридор знову мерехтів — тепер вони стояли перед скляною перегородкою.

За нею — капсула.
Усередині — дитина.
Бліда.
Підключена до апаратів.

На екрані:

“Суб’єкт 12. Стадія 3.”

Аліса затулила рот долонею.

— Це…
— я?

— Так, — відповіла Верона. — У восьмирічному тілі.

Аліса плакала.

— Чому… я ніколи цього не пам’ятала?..

— Бо ти не повинна була жити, — сказала Верона.
— Ти повинна була замінити Лею, коли вона зламається.

Коридор знову спалахнув світлом — і тепер вони були в іншій кімнаті.

Та сама капсула, але відкрита.
На підлозі — білі квіти.
Світло миготливе.

Верона стояла з двома асистентами.

— Суб’єкт 12 готовий до розбудження.

Аліса дивилася… на себе.
Старшу.
Уже в 16-річному тілі.

— Це момент, коли…
— я прокинулася?

— Так, — промовила Верона ніжно, ніби вітаючи її. — Це був прекрасний день.

— Прекрасний?!
— Ви вкрали моє життя!
— Ви виростили мене в капсулі!
— Ви… ви…

Верона нахилила голову.

— Ми дали тобі шанс бути сильнішою за оригінал.
— Ти — наша найкраща робота.

Світло знову спалахнуло.

Аліса раптом почула голос Лєї — не спогад, а реальний.

— Алісо!
— Ти нас чуєш?!

І голос Марка:

— Тримайся! Ми тут!

А капсула навколо неї… тріснула.
Пам’ять сипалася, як дзеркало, що розбивається.

Верона відступала у темряву.

— Пора прокидатися, Суб’єкт 12.
— І час вирішити:
— ти — Лея?
— Чи Аліса?
— Копія?
— Чи людина?

Світ пропав.

Вона почула різкий подих 47-Б:

— Аніса…
— повернись…

Темрява розірвалася —
і Аліса знову була в капсулі.

Марко тримав її за плечі.
Лея — за руку.
47-Б — стояв перед нею, затуляючи собою весь світ.

Аліса заплакала.

— Я…
— я бачила…
— все…

Лея кивнула.

— Тепер ти знаєш правду.

Марко підняв її обличчя своїми руками.

— Скажи мені одне.
— Ти — Аліса. Так?

Аліса зціпила зуби.

І повільно сказала:

— Я…
— не просто копія.
— Я — не Лея.
— Я — не експеримент.

Вона встала, опираючись на Марка.

Очі спалахнули.

— Я — Аліса.
— І я знищу все, що мене створило.

І капсула загуділа так, як не гуділа ніколи.